— Що воно — «все оце»? — здивувався Павло.
— А скільки ж можна гризти чоловіка за ту горілку? Вбила Дарка собі в голову, що горілка зведе його зі світу, і гризла, мов іржа залізо. Того дня, як Іван на себе руки наклав, мене попросила Дарка допомогти їй норму буряків копати. Поміч із мене не вельми яка, сили жменя зосталося, але погодилася, бо й Дарка не далеко втекла від мене, а допомогти нікому: в того сестра на норму вийде, в того мати чи дочка. Так ото їдемо ми гуртом у поле машиною, Дарка й розказує: «Оце тільки-но зі своїм погиркалася. На роботу треба йти, а він вилігся у світлиці на дивані, ніби йому місця ніде нема. Це щоб на зло мені. Бо я ж прошу його: якщо хочеш прилягти в одежі перепочити, то не обов'язково в хаті. Можна й на літній кухні. Та вже хай. Я, значить, до нього: «Чого лежиш, не збираєшся на роботу?» А він буркнув щось таке під ніс, я й не розібрала. Подумала: знову нирки чи виразка вхопили. Питаю, що болить, а він, як затявся, не говорить до мене, а буркає. Мене й розібрало: на кого дмешся? Сам на себе дмися. Отак і покинула надутим». Не розумію Дарки: шанувала ж його, була за ним як за кам'яною стіною, ніколи пальця на неї не підняв. Слова ніколи грубого не сказав. У всьому слухався, потурав. Захотіла літню кухню — на тобі літню кухню; не такий погріб, як у людей, — переробив; хочеш килимів — на тобі килимів. На цвинтарі біля його могили й собі місце зоставила, щоб, значить, і на тім світі разом бути. І не побоялася, що вішальник. Він і в записці тільки про неї й думав. Просив синів, аби про матір дбали, бо самій важко їй буде у світі жити. А вона його гризнем гризла…
— Тож добра йому бажала, — таки не втерпіла Люба.
— Часом добро можна так піднести, що воно злом обернеться, — зітхнула Турчиниха.
Павло згадав: стара Павлючка теж говорила щось про записки, в них буцімто Іван просив пробачення в Дарки і пояснював, де поклав гроші, які брав на брикет, але купити його не встиг. А мати ось що розказує. Правда, Павлючка нібито не пам'ятає точно нічого з того, що син понаписував перед смертю.
— А хто читав ті записки?
— Дарчин брат. Дарка була на буряках, а вони цього року далеко, аж за ярами. Він же близько, на ставу, от і прибіг перший. Знав, де ключі лежать, то й у хату перший зайшов. Одна записка ціла, лежала на столі, а ту, що Іван порвав, знайшли в його кишені. Брат забрав…
— Він давав комусь їх читати?
— Дарці, мабуть, ну й синам. Із чужих, либонь, нікому.
Якщо посмертні записки ховаються від людей, думав Турчин, значить, у них має бути щось важливе і, певно, не на користь родичів та рідних. Інакше навіщо таїтися. Папери ті мали одібрати й прилучити до протоколу працівники прокуратури і міліції. Якщо так, то завтра Турчину відкриється секрет самогубства Івана Павлюка.
Другого дня Павло й Люба підхопилися ледь світ, узяли нарихтовані звечора відра, заступи й пішли на город. Хутко по цьому встала порати господарство й Турчиниха. У кімнату, де спали діти, не заглянула, взялася будити, як уже сонце стало припікати. На своє подивування, застала тільки одну внучку. «Це ж треба так рано бігти гуляти в ті береги, — подумала, — краще поспали б, вдома за тою службою хіба мають коли?» Вже й сонце геть од землі одірвалося, і Лідуся встала, пора снідати, а їх нема. Тоді вона пішла в береги, щоб погукати, а як побачила, що вони вже викопали чималу грядку, аж за голову вхопилася: