— Що ви собі думаєте? Що про мене люди скажуть?
— Мамо, Павликові після обіду треба в район, — стала пояснювати невістка, — то він своє хоче зробити до обіду.
— Ще встигнете. На цілий же місяць приїхали. Ходіть хоч поснідаєте.
Після сніданку на город вийшли всі четверо. Лідуся, правда, не стільки допомагала вибирати картоплю, як заважала, але все одно для всіх була радість — підростає помічниця. По обіді Павло став збиратися в район. Мати радила йому їхати разом із Любою, дитя вона доглядить, та невістка сказала, що в район їй не кортить, Павло знав: не хоче йому заважати.
… Пішов Павло прямо в прокуратуру. Слідчий був од Турчина на років чотири молодший, чорнявий, із вусиками. Дивлячись на людину, голову відвертав трохи вбік.
— Чував про вас, чував, — тиснув руку Павлові. — Мені колега мій Скрипка розказував. Хвалить вас. З вами, казав, легко працювати. Ну, а до нас яким вітром? Відпускним? Приємний вітер. Ну, а до прокуратури чого?
— У справі. Ви, певно, не забули: недавно в моєму селі наклав на себе руки один чоловік. Так ото, це мій колишній сусід. Я його добре знав і от ніяк не можу второпати:. для чого він таке зробив. Люди різне говорять, а мені хотілося б знати правду. Для мене, знаєте, це важливо.
Слідчий, з усього видно, у своїй короткій слідчій практиці з подібним зіткнувся чи не вперше. Рівні короткі пальці правої руки, що лежала на столі, ледь помітно заворушилися, погляд пробіг по кімнаті й зупинився на Турчинові.
— Значить, суто людський інтерес? Боюся, нічого нового не скажу. Все воно таке… Може, спочатку подивитеся протокол опису?
— Для чого? Ліпше своїми словами.
Слідчий на мить замислився.
— Павлюк висів на сливці, за десять метрів од хати і за три метри від погреба, від землі — приблизно на метр. Ліва нога звисала, права стояла на стільці ледь зігнута. Смерть, думаю, настала від того, що він сплигнув зі стільця, а нога на стілець потрапила при конвульсії. Це побачив хлопець, котрий прийшов рвати сливки. Хлопець той з іншого кутка, і рвати йому дозволив буцімто Павлюк за два дні до того, як наклав на себе руки. Хлопець і зняв тривогу… Чогось істотного ні він, ні інші свідки не показали. Розтин трупа теж нічого істотного не додав… — Слідчий спохмурнів. — Прошу мене зрозуміти. Вам, певно, розказували, як воно було. Я, знаєте, з вішальниками зустрічаюся не вперше, проте ніяк не можу звикнути, кожного разу відчуваю до них відразу. Так і тепер… Мені треба було самому його підтримати чи когось попросити, того ж міліціонера, приміром. А я коротко кинув міліціонеру: «Давай!» Ну, він і рад старатися: черкнув ножем по мотузці, тіло впало і, треба ж було так статися, якраз обличчям об камінець. Ну, й трохи травмувалося. Бачили б ви, як на нас люто накинулася рідня Павлюка. Ніби ми його загубили. Сумніву щодо того, що Павлюк повісився сам, нема.
У словах, погляді слідчого не було холоду, роздратування, лише тонкі губи нервово посіпувалися. Мовчали, і в цій мовчанці щось зріло.
— Да-а, ситуація… — мовив Павло. — Але прошу мені вибачити й нічого лихого не думати. Павлюк перед смертю написав записку. Я хотів би на неї глянути.
Слідчий спохмурнів іще дужче.
— Я про це нічого не знав. А звідки ви знаєте, що записка була?
— Село говорить…
— Навколо такої пригоди завжди плутається багато різних балачок. Так що не дуже прислухайтеся до людських язиків.
— Я з вами згоден. Тільки ж тут правда: записка таки була. І не одна, а дві. Першу, правда, Павлюк порвав, то підібрали тільки клапті, а друга — ціла.
— Що ж, раз таке діло, то поїду ще раз на місце пригоди і повідбираю записки. Так що… — Він зробив рух плечима, потім переклав папери з одного кінця столу в другий і подивився на Павла карими очима. Турчин ледь усміхнувся, думаючи, що цей молодий юрист із повним правом може попросити його зі свого кабінету.
— А що ви думаєте про самогубство Павлюка?
Слідчий пильно глянув на папери, ніби шукав у них відповідь, але не знайшов і тому невдоволено стенув плечима:
— Я можу сказати лиш те, що записав у протоколі: насильства не було, ну і, певно, до смерті його ніхто не спонукав. Звичайно, причина якась була. Не міг же він отак ні з того ні з сього накласти на себе руки…
— То правда, — задумливо мовив Павло. — Причина якась та є.