Слідчий подивився на Павла якось здивовано чи зацікавлено.
Завідуюча поліклінікою, жінка вже не першої молодості, довго й прискіпливо розпитувала в Турчина, навіщо йому знадобилася амбулаторна історія хвороби Івана Павлюка, і все доводила, що вона не має права видавати її нікому, навіть рідним хворого. Довелося показувати посвідчення. Завідуюча пильно розглянула його, здається, нічого підозрілого не знайшла, бо обличчя трохи прояснілося, проте, як принесли картку, повільно усю її погортала, щось там вичитала про себе, лиш після цього стала називати хвороби, які там були зафіксовані — від виразки шлунку до остреохондрозу.
— Ми в нього підозрювали рак лівої нирки і направили в обласний онкодиспансер на консультацію. Записів нема ніяких, то, мабуть, не встиг побувати…
Турчин якийсь час сидів мовчки, упершись руками в коліна, і дивився на амбулаторну картку, що лежала перед ним. Дивився так, ніби з неї міг дізнатися більше, ніж уже знав. Звів очі на лікарку. Вона зворухнулася.
— Ви щось хотіли?
— Я можу поговорити з урологом?
Завідуюча глипнула на Павла спідлоба, зняла трубку внутрішнього телефону і коротко наказала урологові зайти до неї. Поклавши трубку на апарат, ковзнула коротким поглядом по Турчину й подивилася у вікно. Надворі світило сонце, по-осінньому м'яке й лагідне. З берези зривалися й падали червонуваті листочки — мов жарини.
Уролог мав років біля тридцяти, ступав легко, майже нечутно, на повних губах блукала невиразна усмішка.
— Ось товариш із міліції хоче з вами поговорити.
У сірих очах уролога майнула насторога.
— До ваших послуг, — сказав і ледь нахилив голову вправо.
— У вас лікувався Іван Семенович Павлюк?
— У мене багато лікується. Всіх не вдержиш у голові.
— Тоді візьміть амбулаторну картку й пригадайте.
Товстенький, добряче потріпаний зшиток лікар брав обережно і все косив поглядом на завідуючу, певно, чекав якогось слова чи хоч натяку, але та була незрушна.
— Пригадую, — зрештою озвався уролог, — плечистий, із характерною, якоюсь наївною чи мудрою усмішкою. А що з ним сталося?
— Повісився.
Уролог завмер, потім кинув швидкий погляд на завідуючу. Та, як і раніше, мовчала.
— Я чув, що хтось повісився, але на нього й не подумав.
— Чому?
Уролог, не чекаючи запрошення, сів, розгладив на колінах білий халат і стишено заговорив:
— Може, я й не розуміюся в людях, тільки він завжди справляв на мене враження поміркованої, розумово цілком здорової людини. Я лікував його кілька років і найменших відхилень од норми не помічав.
— Значить, ви заперечуєте, що він міг добровільно накласти на себе руки?
Лікар на мить завагався, проте, як заговорив, у голосі звучала певність:
— Мені важко відповідати на ваше питання. По-перше, я не психолог, висновок мій грунтується на суто людських спостереженнях. А по-друге, що заперечувати, коли маємо факт. Чи ви вважаєте, то було не самогубство, і зайнялися перевіркою?
— Ні, я вважаю, що то таки було самогубство.
— Тоді в чому справа?
Турчин хотів пояснити, повторити сказане завідуючій поліклінікою, але уролог йому чогось не подобався, і він мовив коротко:
— Виникла потреба дещо уточнити. Отож, дозвольте ще одне: запідозривши в Павлюка рак нирки, ви радилися з місцевим онкологом?
— Ні. Він був у відпустці.
— Про свою підозру хворому сказали?
— Ви що!? Невже думаєте, я зовсім не знаю лікарської етики.
«Може, й знаєш, — з гіркотою думав Турчин. — Але не дуже про неї дбаєш». Уголос мовив:
— Хіба неодмінно відразу треба було направляти в онкодиспансер?
Уролог шаснув рукою до кишені, мабуть, хотів узяти цигарку, та відразу ж передумав, зморщився.
— Зізнаюся, я чомусь про це не подумав. Хотілося одним махом поставити всі крапки над «і». А потім — він був такий розважливий, поміркований… Мені й не гадалося, щ він може взяти дурне в голову.
— То все-таки він здогадувався про вашу підозру чи ні.
— Напевно, здогадувався, бо, як тільки сказав йому про онкодиспансер, змінився і на лиці, і в поведінці… Я пробував його заспокоїти: мовляв, не треба тривожитися, страхатися, це звичайна перевірка, а що робить її онкодиспансер, то там і спеціалісти найкращі, і апаратура найдосконаліша…
— Вам вдалося його заспокоїти?
— Либонь, ні. Після моїх слів він довго мовчав, а як заговорив, голос був глухий, якийсь надривний. «Рак, то й рак, — мовив. — Не смерті страшно. Коли не вмирати, то день втрачати. А от мук боюся. Бачив, як умирають од раку. Дивитися страшно… А чи знайдуть його в мене, чи ні — яке це має значення; все одно від раку ще ніхто не вилікувався». Ну, я тоді став доводити, що він неправий, рак у багатьох випадках піддається лікуванню, особливо у ранній стадії. Та ще й коли уражена нирка. З однією ниркою можна жити сто років. Одне слово, поки вмовив його їхати на консультацію, сім потів із мене вийшло.