Як вийшли од Павлюків, небо вже засіялося зорями, з берегів тягло прохолодою, і Люба, взявши Павла під руку, міцно притиснулася до нього. Крізь одежу чув, як тіло дружини дрібно тремтить.
— Ти змерзла?
— Не знаю… Мені моторошно якось. А тобі?
— Мені теж.
— Ти вже знаєш, чого повісився Павлюк?
— Так, здогадки різні…
— А мені здається, тут усе сплелося докупи: і хвороби, і бурчання Дарки, і літня кухня…
Павло довго мовчав.
— Як там воно не є, а Павлюк вчинив велику дурницю, — врешті сказав і міцно притиснув Любу до себе.
У небі холодно переморгувалися зорі.