— Ні, не дотумкав. Мені інше стукнуло в голову: хтось із шоферів поцупив.
— У вас є наряд на ремонт машини?
— Нема. Але мені пообіцяли…
— Хто?
— Цього я вам, конєшно, не скажу. Не хочу чоловіка підводити. Так що вибачте.
Висновки експертизи були такі, як і чекали: залишки фарби на кермі велосипеда, що на ньому їхав покійний Зубко, були ті ж, що іі на крилі машини, яку забрали в гаражі. А дрібні грудки глини на шкарпетках, знайдених у магазині при першому огляді, були з глинища, де злодії заховали крадене. До поліетиленових мішків ніхто не навідувався.
— Будемо їх брати, — говорив Турчин. — Підстав для цього більше, ніж треба.
— Не будемо поспішати, — стримував його Кіндратенко. — Щоб не вийшло, як із тими обшуками. Так що пошукайте нових беззаперечних фактів.
— Ніби ті факти на дорозі валяються, — сердився Павло.
— Не треба, — м'яко зауважив Кіндратенко. — Ми, якщо вже на те пішло, ще не маємо чим зв'язати обидва злочини: крадіжку в магазині і вбивство Зубка. А це дуже важливо: Сташевський, коли притиснемо, неодмінно спробує все звести до нещасного випадку.
— А крила?
— Крила, безперечно, факт, але ж цього мало.
Турчин вийшов од начальника роздратований, і коли Шушпан, якого застав у своєму кабінеті, стрів його веселою усмішкою, сердито подумав: «Чого він радіє? Тут вовком вити треба». Мовчки потиснув дільничному руку, буркнув:
— Що у вас?
— Ніби нічого істотного… Морковченко, правда, повернув Касторській її подарунки і гроші. Це наштовхує на деякі роздуми.
— Конкретно.
— Морковченко до крадіжки непричетний, але про щось дізнався й поспішає відмежуватися від цієї компанії.
— Все?
— Здається.
Турчин підвівся. Злість, яку він виніс од начальника, ще жила в ньому, тому й не міг зосередитися. Не допомагала і звична прогулянка від вікна до дверей.
— Може, поговорити з ним? — обережно підказав Шушпан. — Я сам не хотів. У вас це виходить краще.
— Де там краще. Давайте вже разом. І не будемо відкладати. Зараз же їдьте в Королівку.
Морковченко спочатку ніби й почувався непевно, але коли дізнався, що від нього хочуть, спокійно ствердив:
— Ви не помиляєтеся: я перестав із Світланою зустрічатися, і все, що вона мені дарувала, повернув. І гроші віддав. На лихо воно мені здалося разом із нею!
— А раніше про що думали?
— Раніше нею міліція не цікавилася.
— Але я і вами цікавився, — докинув Шушпан.
— То через неї.
— Справа не завершена, і може виявитися, що дівчина не винна.
— Я, знаєте, був би радий цьому. А поки що вмиваю руки.
— Ех, Морковченко, Морковченко, — похитав головою Турчин. — І що ви за людина?
— Звичайна.
— Навряд. Із такими, як колись казав мій дід, в розвідку не ходять. Ви ж близьку людину залишили в критичний момент.
Морковченко похнюпився, довго мовчав.
— Може, й так. Тільки я вже раз плямований і вдруге не хочу. І так дожився: з обшуком ходять, кожен крок мій винюхують. Чого доброго, ще Богданович заплутає у свої справи. Від тої баби всього можна чекати.
— Значить, ви певні, що вони із Світланою обікрали магазин?
Обличчя диспетчера якось ніби звузилося. Щось толочило його душу. Якби в неї заглянути хоч краєм ока…
— Певності нема, але, якщо на те пішло, підозра є. Мені треба було осмикнути її ще тоді, як ревізор шурував. Бачив же, не вилізло, що Свєта ходить, як у воду опущена. А то ні з того ні з сього стала мене допитувати: чи буду я її ждати, коли вона на кілька років виїде з Королівки. Варто було задуматися, чого це Богданович тягається з ревізором. Вона ж любить мужиків видних, а ревізор, певно, бачили — який?
Турчин запалив цигарку і, вгледівши, що в диспетчера пожадливо заворушилися ніздрі, підсунув до нього «Біломор».
— Пригощайтеся.
Морковченко подивився на інспектора, чи не жартує, взяв цигарку, пом'яв її в пальцях і підніс до рота. Турчин почекав, поки той зробив кілька глибоких затяжок, і заговорив:
— Якщо крадіжку в магазині інсценовано, то левину долю взяла Богданович, а Касторській дісталися крихти. Богданович обплутала дівчину, втягла її в злочин. А вона ж нещасна. Повірте, мені Світлану дуже шкода. Вас, правда, теж скривдила доля, але багато в чому ви завинили самі. А Касторська хіба винна, що народилася калікою і красою обійдена? А ви і ще хтось там до вас, якщо вам можна вірити, скористалися з цього… Люди, які були поряд, не помітили, не підтримали. Е, що говорити: скалічили життя дівчині, та й годі.
Слухаючи інспектора, Морковченко дивився перед себе, дим ковтав повільно — не видно, щоб у душі його хоч ледь прояснилося, проте й не видно, щоб там висіла суцільна темрява. Зрештою ворухнувся: