— Дарма стараєтеся, начальнику. Мене пробити важко, бо я товстошкірий. А потім усе, що знав, я вже сказав.
— А про розтрату ви ніколи нічого не чули? — глянув на нього пильно Шушпан.
— Ні. Проте здогадуюсь, правда, заднім числом, що вона була. Що я вам скажу: спробуйте розворушити Світлану. В неї шкіра тоненька, хоч і корчить із себе…
— Що ж, можливо, й скористаємося з вашої поради. Та й ви спробуйте скористатися з моєї: не звинувачуйте всіх у своїй біді. Виметіть із душі своєї чорноту, впустіть туди хоч трохи сонця, і ви побачите: життя прекрасне.
— Що ж, скористаюся з вашої поради. Принагідно.
… Касторська за тих кілька днів, що Турчин і Шушпан її не бачили, дуже змінилася — худа, бліда, під очима синці, очі червоні. Вбрана у все поношене. Сіла й відразу зібралася в тугий вузлик.
— То з чого почнемо? Може, ліпше буде, якщо самі про все розповісте. У вас іще є можливість пом'якшити свою вину.
— Я не знаю, чого ви від мене хочете.
— Отуди! Але почекайте: може, хоч скажете, чому Морковченко повернув ваші подарунки? Не бажаєте? Тоді я скажу: зачув, що пахне смаленим. А воно таки пахне, ой як пахне! Прочитайте ось цей папір. Також не хочете? Тоді я вам перекажу зміст його. Пам'ятаєте шкарпетки, які ми знайшли під час огляду магазину? Богданович сказала, що вони мокрі від поту. А експертиза встановила таке: замочила їх Поліна у глинищах. Так, так, у тих самих глинищах, де знайдено крадене в поліетиленових мішках. Що ви на це скажете?
Дівчина сиділа незрушно, лиш тонкі, білі ноги дрібно тремтіли.
— Обплутала вас Богданович, затуманила вам світ, до тюрми довела. Вона хоч знатиме, за що потрапить за грати. Ви ж бачили і знаєте її статки краще від мене. А що у вас? Пара чобіток, кілька кофт, суконь, ну, ще щось там із золота — обручка, кулони… Богданович хапала тисячами, а вам тицяла що з носа спаде. А якби ви були зізналися… До речі, Поліна і суму розтрати, щоб залякати вас, значно перебільшила. Скільки, вона сказала, не вистачає?
— Сім тисяч, — простогнала Касторська і заплакала.
«Ну, от і все», — подумав Турчин, але звичної радості, як то буває в подібних випадках, не відчув. Дивився, як здригаються худенькі плечі дівчини, як сіпається її скалічена рука, і йому стало важко, боляче на душі.
Справа шоста
ПОСТРІЛИ В ЛІСІ
Синявка — найдальше село в районі, розкинулося серед лісів і боліт, хиріти почало задовго до того, як було віднесене до розряду безперспективних. Тепер у клубі майже порожньо, книжки в бібліотеці припадають пилюкою. Працездатних можна перерахувати на пальцях, у колгоспі працює кілька жінок, та Василь Комаха сторожує ліс, інші — хто де: на фабриці меблів (за п'ятнадцять кілометрів), на рибгоспівських ставах, які теж далеченько, у лісгоспзазі, а один чоловік прилаштувався аж у райцентрі шофером. Хати стоять рідко, у багатьох позабивані вікна, розвалюються, бо вони старі, деревина струхиявіла, і ніхто не хоче їх купляти навіть на дрова.
Земля в Синявці неміряна, бери стільки, скільки можеш обійти, випасів теж вистачає: і в лісі, і на земельних клаптях, які належать колгоспові, але через те, що погані, — як не глина, то пісок, якщо не горбок, то моквистий видолинок, — здичавіли, заросли кущами, бур'янами. Всяк, хто здужає, держить табунець худоби, є свині, тільки менше, по двоє-троє.
Югина Ярчевська від людей по відставала, ще два роки тому літом випасала п'ять корів, але після грипу, що не вилежала, — здоров'я ніби одрізало. на нього — і серце облилося кров'ю: сивий, все лице вздовж і впоперек порізали глибокі зморшки, згорбатів, очі втратили колір, якось ніби розпливлися, дихав важко, з посвистом. Хотіла спитати, що з ним, та побоялася: а що коли причепилася невигойна хвороба, і оце прибився додому, аби в землю рідну лягти на вічний спочинок? Збирала на стіл і тихо, щоб син не помітив, фартухом витирала сльози.
Їжа була ситна: сметана, домашнє масло, сало, сирі курячі яйця (згадала, що Стасько такі любив), та син дивився на все байдуже, скрипів старим розсохлим стільцем, а коли мати присіла поряд і стала припрошувати, озвався:
— А в тебе чогось гарячого заради зустрічі не знайдеться?
— Горілки, чи що?
— Можна й вина.
— В магазин треба сходити…
— То сходи, чого там. Бо я притомився в дорозі. Чи, може, тобі шкода для сина?
— Господи, та чого б я мала шкодувати?
Після першої чарки він пожвавішав — усміхався, розповідав про краї, в яких доводилося бувати; після другої почав знову в'янути, голова все частіше й частіше опускалася на вузькі кістляві груди; а після третьої і зовсім скис: схилився на стіл і бурмотів щось незрозуміле.