— Що ж ви хочете знати про нього?
— За що ви його, приміром, пригощали?
— Вдячні ми йому, — чомусь зітхнула молодиця. — Доньку він нашу врятував, коли топилася. Після того довго хворів. Нащо давали рушницю? Бо просив дуже. Вб'ю, казав, лисицю й добуду гроші. Про те, що зараз хутро нікудишнє, і слухати не хотів.
— Він убив її?
— Ні, — одказав лісник.
— Звідкіля ж тоді у нього взялися гроші?
Кругле обличчя Комахи нараз застигло, очі втупилися перед себе, через те й не бачив, як дружина переступає з ноги на ногу, шукає зустрічі з його поглядом. Зважилась:
— Мабуть, знову украв у матері.
Василь із вдячністю подивився на жінку, що подивувало інспекторів, бо тільки зовсім необачний може собі таке дозволити. Певно, лісник на розум неповороткий, варто допитати його одного. Ярчевська не повернулася з лісу двадцять шостого липня.
— Двадцять шостого липня Ярчевський брав рушницю?
— Брав, — поспішила Валентина. — І двадцять сьомого — теж.
Лісникове обличчя пойнялося неспокоєм: мабуть, вій не розумів, для чого жінка у всьому зізнається. Вже й так люди різне говорять…
— Саме в ці дні було вбито Ярчевську, — нагадав Турчин.
— Ви що, думаєте, це… Стасько?! — стрепенувся лісник. Здається, до нього лиш тепер дійшло, чого це завітали працівники міліції. — Можу вам поклястися… Чим завгодно поклястися: він не вбивав.
Чорні лісникові очі горіли, руді вуса гарячково посіпувалися, і Турчин подумав: звідкіля така певність?
— Ви ці дні були з ним?
Комаха завмер, а по хвильці звів очі на дружину.
— Чого ти, — мовила та спокійно, — можеш сказати, що двадцять шостого був із ним у лісі.
— Ага, був… Стасько навіть стріляв, а я тільки дивився. Лисиця була близько, палицею докинеш, а він не вцілив.
— Де це сталося?
— Неподалік того Кип'ячого, нехай би воно запалось…
— Вас хтось бачив?
— А лихо його знає. Ми, це я знаю точно, нікого не бачили.
— Ви весь час були разом?
— Весь час. Надвечір трохи перехопили на природі. Додому верталися разом. Ну, в селі Стасько наполіг, то ми ще трохи додали, і він уже був готовий, хоч сповивай.
— Стасько, якщо хочете знати, справжній алкоголік, — втрутилася Валентина. — Я не чула, щоб людина при своєму умі вночі прикладалася до пляшки. А він прикладається…
— Прикро, звичайно, дуже прикро, — повільно, думаючи, як перейти до іншого, сказав Турчин. — Тут така справа, що ми хотіли б оглянути воза й мотоцикла. А двох сусідів запросимо в поняті.
— А це нащо? — стривожився Комаха.
— Є така потреба.
— Чи не думаєте, що це ми вбили бичка й бабу? — звела брови Валентина. І махнула рукою. — Дивіться. Стасько матері не вбивав, і ми не вбивали.
Віз був ущерть напханий прив'ялою, скошеною два-три дні тому травою. Колеса, полудрабки знизу густо заляпані болотом.
— Двадцять шостого і двадцять сьомого ви їздили возом у ліс?
— Я кожного дня їжджу, бо така робота.
— Я вас питаю конкретно.
— Двадцять шостого їздив возом, а двадцять сьомого мотоциклом.
Поки вони розмовляли, лейтенант обережно руками, по маленькому жмутику скидав із воза траву. Турчин старався непомітно не спускати очей із подружжя. Валентина була зовні спокійна, Василь же помітно нервувався: ворушив нижньою щелепою, бігав поглядом, зрідка покашлював.
Віз був старий, але добре обшитий дранкою, зерно можна возити. Полудрабки заляпані болотом, мастилом, синьою фарбою. Турчин попросив у Валентини мітелку й акуратно вимів воза, і знову стали оглядати, тепер уже пильніше. Неподалік задньої люшні виднілася темнувата від пилюки кров'яна пляма завбільшки в п'ять копійок.
Підкликали Комаху. Разом із ним підійшла і Валентина.
— Це кров?
Комаха враз, як і тоді, коли питали, звідкіля в Стаська завелися гроші, застиг. І знову йому на виручку поспішила дружина:
— Звідки ми знаємо — може, кров, а може, й фарба.
— А що ви скажете? — Турчин пильно глянув на лісника.
— А що? Те саме. Може… кров збереглася з весни: я тоді кабана колов і на базар возив. Та й мисливці до нас часто з міста наїжджають. Як уб'ють щось, так я й везу до машини.
— Перевіримо. Сидоренко, покличте понятих.
— Кажемо вам, що ми до того вбивства непричетні, — дратувалася жінка. — Так ні, не вірять. Людей скликають… Це ж про нас що подумають? Вам до того байдуже. Та я скаржитися на вас буду!
— Валентино, — в'яло озвався Комаха, — не треба…
— А чого вони перед людьми нас виставляють убивцями?