В операції брало участь до десяти чоловік, у таких випадках оперативки проходять жваво, на них народжуються і вмирають версії, спалахують гострі суперечки. А нині — хоч би хтось подав голос. Кіндратенко глянув на Турчина.
— Що скаже карний розшук?
Старший лейтенант торкнувся двома пальцями своїх елегантних вусиків, підвівся й обсмикнув кітеля.
— Думка така, як у всіх: коло звузилося навколо лісників.
— А кому надаєте перевагу?
— Важко сказати… Думаю, що треба до кінця довести версію з лосем. Ймовірно, що тварину вбив браконьєр, а Комаха випадково набрів на ту яму і тепер морочить нам голову.
— А як же з сокирою? Ви допускаєте, що Стасько з Комахою могли її викрасти в Іванченка, а потім підкинути?
— Перше. Таке навряд чи можливе. В Іванченка ціла тічка собак. Друге. Навряд чи оті двоє знали щось про трасологічну експертизу.
— Все ніби логічно, — зітхнув Кіндратенко. — А от ця плутанина з кров'ю. Чи не думаєте ви, що Іванченко дещо раніше вбив лося?
— Ми перевіряли: в липні він м'яса не здавав, — сказав Скрипка, — Хіба що когось підмовив, аби здав за нього.
— Що ж, тоді доведеться перевіряти всіх, хто здавав яловичину.
— Якраз цим займаємося.
Кіндратенко поклав руку на блокнот, що лежав перед ним, обвів усіх уважним поглядом і знову спитав Турчина:
— Ви не допускаєте, що ці троє… зв'язані одним мотузком?
— Ні, — твердо відповів інспектор. — Вони між собою ніколи не були в дружніх стосунках.
— Але всі троє добряче таки насмітили. І це могло їх об'єднати.
— Можливо…
Підполковник забарабанив пальцями по столу. Всі чекали, що він скаже. Пальці Кіндратенка зупинилися, завше Після цього він починав говорити, але нині мовчав і тільки хмурився. Він був невдоволений самим собою, своїми думками — вони видавалися йому дрібними, не вартими уваги. А може, то надмірна обережність? Скажеш не те, і піде по райвідділу: «Здає шеф… Пора йому на спочинок…» Воно ж, якщо по совісті, не хочеться знімати погони, хоч і роки підпирають, і здоров'я вже не те: серце ночами налатається, мов навіжене.
Мовчання затягувалося. Скрипка дістав хустину й витер змокріле обличчя, хтось із тих, що сиділи трохи далі від начальникового столу, зашепотів сусідові на вухо. Кіндратенко прокашлявся, зібрався говорити, але звівся на ноги дільничний Сидоренко — віп трохи припізнився на оперативку й примостився біля самих дверей.
— Дозвольте, товаришу підполковник? — виструнчився.
— Що там у вас? — в голосі начальника прохоплювалося невдоволення.
— Я не знаю, чи це щось дасть, але мені вдалося дізнатися, що третього серпня Іванченко у малинецькому буфеті пригощав бухгалтера сільського споживчого товариства Дудника. Дудник там же в буфеті написав записку і передав Іванченку. — І вже до Скрипки: — Про це мені відомо стало сьогодні.
Кіндратенко тепер дивився не в блокнотик, а на працівників міліції. Врешті зупинив погляд на Сидоренкові:
— Що він міг писати у тій записці?
— Можливо, просив своїх друзів посприяти лісникові придбати якийсь дефіцит, а може, й зі справою зв'язане. Якби ту записку прочитати…
— Важкий номер, — сказав Скрипка. — А от кому вона адресована, встановити можна. Треба тільки дізнатися, з ким лісник зустрічався в ці дні.
— Ви думаєте — зустрічався?
— А чом би й ні? — замість слідчого відказав Кіндратенко. — Чи в голові йому зараз дефіцити? Так що, Турчин, займіться цим Дудником. Я його трохи знаю: то калач тертий.
— А хто займеться здавачами м'яса? — спитав Скрипка.
— Подумаємо, — трохи збадьорів Кіндратенко.
Оперативка тривала.