Дільничний інспектор добре знав бухгалтера Малинецького сільського споживчого товариства Дудника: вже в літах, двоє дорослих дітей живуть і працюють у Києві, обоє мають кооперативні квартири, сам він має хату на шість кімнат, доладні дворові будови, машину «Ладу», у райспоживспілці вважається добрим працівником, його посилають на ревізії в інші споживчі товариства.
— Де він стільки грошей бере? — поцікавився Турчин.
— Хазяйство держить: худобу, свиней, птицю…
— Невже це єдина стаття доходу? Ви, як дільничний, повинні були б цим зацікавитись.
— Цікавився, та все марно. Дружина його в буфеті працює, якось попалася на недоливанні спиртного. Сам він був замішаний у махінаціях з уціненими товарами, але вийшов сухим із води.
— Та-ак, чоловік він слизький, голими руками його не вхопиш.
— А ми спробуємо! — весело підморгнув Турчин. — Де і як із ним краще познайомитися? Так, щоб невимушено було?
— А він вас не знає?
— Думаю, ні.
— Тоді спробуйте в буфеті. Він завжди там обідає, бо ж сам із Гришківки.
… Турчин сів за сусіднім від бухгалтера столиком. Узяв борщ, котлету, дві склянки чаю. Дудник замовив відбивну, грамів триста домашньої ковбаси, склянку сметани. Байдуже ковзнув поглядом по присутніх, лиш на Павлові затримався довше, ніж на інших — певно, тому, що стрів його тут уперше, навіть бровами поворушив, намагаючись пригадати, де бачив цього чорнявого, стрункого молодого чоловіка. Пам'ять йому нічого не підказала, і він спокійно заходився біля обіду. Впоравшись із ним, не те що не розрахувався, а й не подякував.
Інспектор поклав гроші на стіл і вийшов слідом. Бухгалтер умостився в березовому скверику на лавочці й запалив цигарку. Турчин присів поряд, теж дістав цигарку й попросив у Дудника прикурити.
— На сірниках економимо, — мовив той насмішкувато і глянув пильно. У сірих очах щось зблиснуло, але відразу й погасло.
— Доводиться, — зітхнув Павло.
— А я от не економлю. Для чого? Раз живеш на світі, і те, що нажив, із собою в могилу не забереш. А у вас же яка скрута змушує відмовлятися од земних благ? Не від сірників, звісно.
— Будуюся я, то доводиться затягувати паска. Ще якби з матеріалами добре, а то куди не поткнешся, всюди відмовляють.
— Да-а, такий дурний світ настав. Я сам все це на власній шкурі випробував.
— То може, порадили б, де можна придбати п'ять-сім кубометрів деревини. Щоб на дошки.
— Чорним ходом?
— Та вже яким завгодно.
— Строго зараз…
— Звичайно, строго. Хіба я не знаю? Але і я міг би стати вам у пригоді. Приміром, знаю, де можна придбати шиферу. Правда, деруть трп шкури, але, скажу вам, шифер — як дзвін, і я не шкодую, що переплатив.
— Дякую, тільки я вже не збираюся будуватися.
— Щасливі. І все ж я просив би порадити мені когось. Може, і я вам колись у пригоді стану.
Дудник ще раз, либонь, вже пильніше подивився на Турчина.
— Воно, конєшно, гора з горою… А де ви працюєте, якщо не секрет?
— Який там секрет! Експедитором у райсільгосптехніці. Маю діло із залізом. Так що, коли на колесах, міг би посприяти із запчастинами.
— А хіба ви до «Жигулів» щось отримуєте? — аж підсунувся ближче Дудник.
— Дуже рідко. Зате часто дають запчастини до «Москвичів», «Волг», «газиків» та «уазиків». Так що про всяк випадок запишіть мою адресу.
— Записати можна, але чогось обіцяти… гм…
Дудник вийняв блокнотика — не зовсім нового, в коричневій палітурці. Може, той, із якого вирвано листок на записку? Писав кульковою ручкою на буфетному столику. Був напідпитку, значить, не поспішав, намагався виводити букви чітко — дивись, і зосталися сліди від натиску.
Павло диктував вигадану адресу й дивився, дивився, як бухгалтер її записує на чистому аркушику. Почерк чіткий, розбірливий. «Як його дізнатися, чи в блокнотику вирвані листки? І дізнатися так, щоб не насторожити?»
— Можна глянути ваш записничок?
Обличчя бухгалтера на мить застигло, потім взялося здивуванням.
— Це ж для чого?
— Позаминулого тижня я вже тут був і загубив точнісінько такого. Там адреси знайомих, друзів. Хоча… хіба ви можете зласитися на чужий блокнотик?
Дудник якийсь час підозріло дивився на молодого чоловіка, але блокнотика подав.
— Не хочу, щоб ви думали про мене погано, — пояснив.
Турчин хапцем погортав сторінки. Надибав одразу на два вирвані листочки. Певно, треба було вилучати, бо Дудник щось запідозрює. Ех, була не була! Старший лейтенант прокашлявся.
— Прошу мені вибачити за деякий обман. Я не той, за кого себе видав. Я старший інспектор карного розшуку. Ось моє посвідчення.