— Отже, дружите з однією лиш Богданович? Не гнівайтеся, але я скажу: особисто мені ця дружба не подобається. Негарно про вас обох говорять люди.
Біля лівого кутика губ Касторської здригнулася якась жилочка. Обличчя застигло. Примружила очі.
— Сестру свою пошкодуйте! Теж мені… Бачила таких. Зітхають, шкодують, а потім тягнуться до пазухи.
Така відповідь не здивувала Павла, як то трапилося, коли розмовляв із Богданович, бо стверджувалося: з ким поведешся, від того й наберешся. Проте хіба тільки це? Ой, ні. Тут є багато від каліцтва, людської жорстокості.
— Ви даремно гніваєтеся. Не знаю, хто вас гірко скривдив, але мені шкода вас по-справжньому. І щиро вам раджу: поки не пізно, вибирайтеся з болота, в яке вас тягне Богданович. Інакше буде погано.
— Гірше, як є, не стане!
— Вас може обминути щастя. Кохання може обминути…
Тоненькі зуби Світлани вп'ялися в нижню губу, плечі судомно здригнулися. Турчин сподівався, що такий стан спонукає її на відвертість. Тільки де там! Коли глянула, в очах знову клубочилася гостра злість.
— Шкодують… Всі мене шкодують: і батько, і мати, і сестри, і ви. А мені що від цього? Хіба я від ваших жалощів стану такою, як ви усі?
— А хіба ви не така, як усі?
— А це що?! Що?! — Касторська різко підняла праву усохлу руку й тицьнула нею в Турчина. Через стіл не дістала, проте йому здалося, ніби прохромила груди, як багнетом.
Він підвівся й підступив до дівчини, котра, впавши головою на стіл, гірко плакала, і обережно, пальцями торкнувся до худенької спини.
— Не треба плакати. Прошу вас, не плачте.
Коли ж, нарешті, Касторська, наплакавшись, почала витирати окуляри од сліз, Павло побачив її обличчя і здивувався: було воно по-дитячому беззахисне — така, здавалося, н горобця не скривдить.
… Кіндрат Сташевський з'явився на виклик трохи раніше. Заходив до кабінету непоспішливо: обережно відчинив двері, перш, ніж переступити поріг, окинув поглядом старшого лейтенанта, одну ногу переставив, а з другою затримався, ніби вибирав для неї місце, або й узагалі не знав, переставляти її чи ні. Така нерішучість не пасувала до високої, широкоплечої статури.
— Ви вже, певно, знаєте, що обкрадено сільмаг? — не зводячи погляду з Кіндрата, заговорив Турчин.
Водянисто-сірі очі Сташевського округлилися.
— Але, пробачте, — перебив інспектора, — до чого тут міліція, коли грім порося вбив?
— Спробуємо з'ясувати.
Турчин підсунув ближче до себе папір, взяв ручку, даючи зрозуміти, що збирається вести протокол.
— Де ви провели цю ніч?
— Вже й це міліцію цікавить? Ну й діла!
— Міліцію, знаєте, все цікавить.
— Розумію. Прекрасно розумію, хоча… Однаково, вже як вчепилися, то не відчепитеся. Так що зізнаюсь: був у Поліни Богданович. Додому пішов десь перед досвітком.
— Хто, окрім неї самої, може це підтвердити?
— Мати її, ну, й Світлана… І моя законна. Не дивіться на мене осудливо. Тут таке діло, що серцю не накажеш. Воно, конєшно, душа за дітьми болить, але тут таке діло, що їхнє тільки-но розвидняється, а моє вже на вечір хилить. Зараз вони мене не зрозуміють, а пізніше… Тут таке діло. І мене колись малим батько кинув, і я на нього гніву не маю.
— То ви збираєтеся залишати сім'ю?
— Таке діло, що доведеться…
Електрична лампочка звисала низько над столом, горіла яскраво, і Павло гарно бачив обличчя Сташевського — воно, окрім задуми, нічого не відбивало. До зустрічі цей чоловік уявлявся Турчину зовсім іншим: неохайним, брудним, брезклим, із синім носом. Аж ні — весь пашить силою та здоров'ям. Може, й справді закохався — сивина в голову, а біс у ребро, чи як там?
— Не скажете, чому вчора у вашій компанії не було Морковченка?
— Хіба я знаю… Може, щось перебило.
— А він мав бути?
Кіндрат відповів не відразу. Правда, як і раніше, нічим не видав хвилювання.
— Знаєте, точно не скажу. Тут таке діло, що він сам по собі, а я сам по собі. Так що прошу вибачення.
Настрій у Павла зіпсувався: чи не завчасно зустрівся з шофером? Може, треба було спочатку більше дізнатися про нього, подивитися, так би мовити, збоку, аж тоді вже спробувати заглянути всередину. Доводилося втішатися лише тим, що в роботі інспектора карного розшуку нічого марно не пропадає.
— Як ваша машина?
— Якось там… А взагалі, то не машина, а купа металобрухту. Сам дивуюся, як вона бігає.
— Вчора виїжджали нею?
— Ага. Вдень їздив на станцію, по брикет. Зробив ходку й баста — обірвало циліндри.