Розповідь щось важила, і Турчин пожвавішав.
— Захарченко того вечора, як не стало Воловика, дома був?
— Оцього вже не скажу. Він найчастіше приїжджає по суботах та неділях, а тоді, пам'ятаю, будень був. Як треба, то я дізнаюсь. Не важко. Може, вас іще щось цікавить?
— Поки ні.
Гриб провів їх за ворота, до мотоцикла. Коли прощалися, руку простяг першим.
— Чи не збирається мстити за спалений дах? — як трохи від'їхали, озвався дільничний.
— Ніби схоже. Проте придивитися до Захарченка варто. Під лихий час і кум за собаку. Ну й… спробуйте переговорити з рибалками Ярешок, а найперше з браконьєрами. То такий народ, що все бачить, знає. Невже того пізнього купальника бачив тільки один чоловік?
Вони їхали повз приймально-переробний пункт. Там іще світилося. Павло, ледь повагавшись, торкнув дільничного рукою.
— Може, заглянемо? Уточнимо, чи цей Гриб не наплів зайвого.
Кривошиєнко, не відриваючи погляду від дороги, згідливо кивнув головою.
На пункті біля чанів поралися Моринець, Добровольський та чорнявий, із маленькими вусиками хлопець. Добровольський та Моринець тримали зачервонені копистки, коло чорнявого стояло відро, під стіною лежав мішок цукру. Всі трос дивилися на пізніх гостей ніби злякано, особливо хлопець. Він, здається, й дихати перестав.
«Чого вони? — здивувався капітан. — Ніби ми упіймали їх на гарячому. Може, таки й справді смерть Воловика на їхній совісті? Якась причина є».
— Що привело вас так пізно? — нарешті зворухнувся завпунктом. — І так зненацька, що нам аж неприємно стало. При нас, знаєте, гроші, а від теперішніх людей всього можна чекати.
— А ви чого так пізно?
— Полуниця йде, а робочих рук — нема. То я ось їх підмовив, — кивнув на Добровольського й хлопця. — Знаєте, зобов'язання на сто п'ятдесят процентів — не абищо. Тут треба крутитися, як веретено. І все таки, що вас привело в таку нору?
Турчин розповів про Юлю і її чоловіка.
— О, був концерт! — розтяг на весь дрібнозубий рот посмішку Моринець. — Ніхто не чекав такого від Захарченка. Тихий же та смирний, хоч воду на ньому вози. А тут таке закотив… Думаєте, він зробив, як погрожував?
Турчин промовчав. Моринець поклав копистку на чан і став очима шукати, чим би витерти руки. Не знайшовши, знову заговорив:
— Моє діло, конєшно, сторона, але думається мені, Петро не здатний на вбивство. Та й у селі тоді він, либонь, не ночував.
— А що, у Воловика справді щось було з Юлією? — спитав Павло про інше.
— Те хай Захарченко чи й вона сама скаже. Тут, самі знаєте, діло тонке… Конєшно, спробувати вивідати можна, але ж, кажу, тонке діло…
Переночував Турчин у Кривошиєнка. Про роботу не говорили, хоч обох непокоїла думка, чому поява працівників міліції в пізній час на пункті сполохала заготівельників. Виправданню Моринця не вірили. Чи, бува, не «хімічать» вони з полуницями? Отой мішок цукру під стіною, нащо він? Може, потихеньку самогон цідять? Вкладаючись у постіль, Павло висловив свої припущення, Кривошиєнко усміхнувся й авторитетно заявив:
— Ніяких махінацій бути не може. Сік вони здають на завод, а там роблять аналіз, і не вибірково, а з кожної бочки. І самогон відпадає: я оглянув усі кімнати. Цукор їм, певно, знадобився, щоб підсолоджувати полуничний сік, як і березовий. Зрештою, можна поцікавитися.
— Як ви думаєте це зробити?
— Лихо його знає. Треба помізкувати. Знаю одне — в них самих питати не можна, бо як щось є, то насторожаться.
— А знаєте що, — аж сів на постелі Турчин, — поцікавтеся в довколишніх магазинах, можна і в райцентрі, скільки заготівельники купують цукру. Якщо брали мішок там чи два, то ні про яку «хімію» із соком, думаю, не може й мови бути.
— Резонно, — похвалив інспектор.
Раненько поїхали на ставок, спочатку на ярешківський бік, потім на глобівський. На ярешківському, де випивали заготівельники, трава була витовчена, видно, не одні вони тут бували. Очерети, до сивий чоловік кидав закидушки, виднілися трохи далі, але тихого вечора можна було розібрати мову. Всюди валялися недопалки, клапті паперу, подибувалися бляшані банки з-під консервів, сріблясті кришки від пляшок.