— Далеко не відлучайтеся. Ви нам знадобитеся, — попередив його Турчин.
Добровольський кивнув головою і зачинив двері.
— Все шукаєте вбивцю Воловика… — не втерпів Моринець.
— Все шукаємо, — стрельнув поглядом Скуратівський.
Завідуючий пунктом пожвавішав.
— Ви як собі хочете, а я вам скажу: дарма час гаєте.
— Ви так думаєте? Ну, ну… Чому ж ви ввели слідство в оману?
— В яку оману? Ви що?
— Давайте розберемося. На берег ставу ви прийшли всі троє разом. Спочатку викупались, потім сіли до горілки. Так?
— Так.
— Опісля ще купалися разом?
Моринець мить повагався.
— Ні.
— Після того, як добре підпили, Воловик поліз у воду сам?
— Сам.
— І більше не вилазив?
— Ні.
Скуратівський пильно подивився на завпунктом. Той голови не опустив.
— А нам відомо інше: перед дванадцятою Воловик виліз із води і ви знову пиячили утрьох. І розмовляли про жінок — Лєну, Надію і Юлію.
Слова ці приголомшили Моринця. Кілька хвилин він, важко дихаючи, мовчав.
— Ми говорили про жінок. Справді, говорили. Все інше наклеп! Хто це бачив, чув? Покажіть мені його!
— Можемо показати. Для цього доведеться їхати в район. Отож збирайтеся.
Моринець звів благальний погляд.
— Але ж… Я не вбивав. Клянусь матір'ю, дітьми, власним життям. Ну, що мені зробив Воловик, щоб я його вбивав?
— А Добровольський?
— І він не вбивав. Ми разом були. Воловик, мабуть, сам утопився.
— Мабуть… Значить, ви в цьому твердо не переконані?
— Бо я не бачив, як він топився.
— Хотів би вірити вам, але… Ось ми поїдемо в район, і свідок вам скаже в очі, що Воловик виліз із води після того, як рибалка, котрий ловив рибу неподалік в очереті, вже пішов додому. Він вам перекаже все, про що ви розмовляли, починаючи з вашого запитання, чи холодна вода. Ось так.
Моринець кілька разів важко вхопив повітря, вилиці його сіпнулися й застигли. Губи теж стислися. Здавалося, ніяка сила не змусить їх розтулитися. Проте по хвильці з них зірвалося:
— Але я чув, що й експертиза не знайшла насильницької смерті.
— Ми зробимо повторну експертизу.
— Може, щось і знайдете, але то не ми… А Воловик… Воловик справді після того, як рибалка пішов, вилазив із води. І ми ще випили, але потрошку. Затим усі втрьох полізли у воду. Казали: освіжимося — й додому. Ми з Добровольським плаваємо погано, можна сказати, зовсім не плаваємо. Льопаємося при березі, мов жаби. А Воловик почувався у воді, як риба, — шубовснув і поплив. Ми на те — нуль уваги. Самі вилізли на берег. Погукали, як стали збиратися додому. А він ні звуку… Ну, а далі було все так, як уже розказували.
— Чому ж спочатку не зізналися?
— Злякалися. І все вона, Воловичка… Мокрим рядном нас накрила: чоловіка звели зі світу. А чим довести, що не ми? От і придумали брехню. Ви були на тому місці, де ми вечеряли, і все обдивилися. І очерет, який росте неподалік, бачили. Ото в тому очереті ми запримітили дядька, котрий ловив рибу. Бачили й коли він додому пішов. Воловик тоді ще був у воді. Ми й порішили: стануть нас тягати, ми знайдемо того чоловіка, і він підтвердить, що Воловик купався сам. І не думали, що в ту пізню пору ще хтось біля ставка товчеться.
Запросили Добровольського. Він почав розповідати те, про що говорив раніше, але Скуратівський урвав його:
— Цю казочку ми вже чули. Перевертайте пластинку на інший бік і починайте з того, як чоловік, котрий рибалив неподалік в очереті, пішов додому і як після цього з води виліз Воловик.
— Я вас не розумію, — розгублено кліпнув Добровольський.
— Моринець, поясніть йому.
— Вони знають все, — дивився на стіну завпунктом, — І експертиза стверджує, що сам утопився. То нам нема чого боятися тої Воловички. Я розказав, як усе було, і тобі раджу.
Добровольський витер долонею раптово спітніле обличчя і глухуватим голосом повторив ледь не слово у слово розповідь Моринця. Саме це і зродило сумнів: чи не змовилися? Слідчий та оперуповноважений довго думали, як бути їм з показаннями Моринця й Добровольського, аж поки не зійшлися на одному: треба робити ексгумацію тіла Воловика й повторно шукати слідів насильницької смерті. І неодмінно встановити, чи вміють заготівельники плавати.