— Про це іншим разом… — урвав слідчий. — А тепер скажіть: гроші від Моринця ви отримували?
— Які гроші? Нічого я не… Хтось на мене наговорив, а ви по… повірили.
Слідчий ман на увазі гроші, які виділялися на закупку полуниць, а тепер побачив, що той подумав про якісь інші гроші. Отож, ватажок — Моринець.
— Від кого ж тоді ви їх отримували?
— Які гроші? Він видавав нам тільки на закупку ягід.
— А «преміальні», ті самі, про які ви балакали в хаті Воловика? Скажете, не було такої розмови? Але ж чула Воловикова жінка. Мова, безперечно, йшла про крадені…
— Я не знаю ніяких крадених грошей. То все Воловичка наговорила. То пристала, що чоловіка втопили, а тепер це. Я в суд… за наклеп!
Турчин посміхнувся: «На що ці заготівельники покладаються? Не мали часу, не сподівалися, що нападемо на слід». Від Добровольського, як і від Моринця, так нічого й не добилися. Коли його вивели, Скуратівський неквапом витер хустиною піт на обличчі, прокашлявся й заговорив:
— Нормальні люди, а таке верзуть… На що тільки сподіваються? Хто ж у них, лихий забирай, ватажок? Павле Якимовичу, ви їх найкраще знаєте…
Турчин над цим вже думав. Припущень було багато, а чогось істотного — нічогісінько. Тому й озвався непевно:
— Різне в голову приходить. Із грішми мали справу також бухгалтер і касир: бухгалтер виписувала в одні руки великі суми, чого не мала права робити, і виписувала не тому, кому слід. А касир ті гроші видавала. Є й те, що якоюсь мірою виправдовує обох: бухгалтеру наказував директор, чого він не заперечує, а касир… То вже літня жінка, дружина підполковника у відставці, живуть у достатку, гульбищ не влаштовують, і взагалі, обидві жінки ніби порядні люди.
— На цьому грішному світі все може бути, — зітхнув слідчий. — Все-таки треба буде прискіпливіше придивитися до обох. Ну, а як бути з Кайдалем? Давайте і його допитаємо.
Кайдаль серед заготівельників був наймолодший, тому, певно, для солідності запустив маленькі вусики. Зайшов до кабінету твердим кроком. Відомість, яку йому подали, покрутив у руках і поклав на стіл.
— Ви складали її?
— Я.
— У Сочівцях не проживає жодна людина, що тут записана.
— Не проживає.
— Отже, визнаєте, що відомість фіктивна?
— Визнаю.
— Дуже добре. А тепер скажіть, на скільки карбованців ви склали отаких фіктивних відомостей, враховуючи й ті гроші, які дописували до прізвищ людей, що продавали полуниці?
— Десь біля десяти тисяч.
— Скільки з того перепало вам?
— Небагато. Півтори тисячі.
— Кому ви віддали вкрадені гроші?
— Я їх і не бачив. За весь сезон у моїх руках побувало трохи більше двох тисяч. На всі я закупив полуниці. А ті всі гроші, що Моринець отримував за нас у касі, осідали в нього… Мені з усього того, як я вже казав, вділив півтори тисячі. Десь по стільки дав і іншим заготівельникам, а то все собі заграбастав. І де він тільки взявся на мою голову! Як я тепер гляну дядькові в очі? Він же нам так довіряв… Дав найбагатшу зону, а ми… І все — Моринець!
— З чого все почалося?
Кайдаль замислився, потім приклав руку до грудей.
— Я у всьому зізнаюсь. Ви ж це врахуєте, правда?
— Неодмінно. То з чого все почалося?
— З простого… Десь на третій день заготівель Моринець підсів до мене в кабіну й повів мову, чи не хочу я добре заробити. Я йому сказав, що від доброго заробітку відмовляються тільки дурні. Тоді він і розкрив карти. Я став сміятися: хто, мовляв, прийме сурогат за сік, на заводі ж аналіз роблять. А він: «Ти вже завіз три бочки того сурогату і сьогодні ще одну везеш. Зупини машину, я покажу — яку». Я зупинив, і він показав. На заводі я придивлявся до лаборанток. Вони так само в тій бочці брали аналіз, як і у всіх. І нічого. Так я і вплутався.
— Виноградний барвник із Молдавії привозили ви?
— Я. Але то було до початку заготівель.
— Хто вам наказав привезти барвник?
— Хто, окрім мого дядька? Моринець обвів його навколо пальця. Сказав, що барвник надасть сокові товарного вигляду.
— А що це давало?
— Не знаю… Мабуть, вищу сортність.
— Чим покійний Воловик був невдоволений?
— Тим, що Моринець мало давав нам.
— Чим він це пояснював?
— Казав, що ще когось там на заводі треба загодити. Але я запідозрював, що брехав.
— Воловик міг іще комусь виказати своє невдоволення?
— Не такий він був дурний, аби собі петлю на шию накинути.
— А погрожував розказати?
Кайдаль на мить замислився.