— Ні. Принаймні я такого не чув.
— Чому ви того вечора не були разом із усіма біля ставка?
— Я пізно повернувся з заводу, а ще в машині потік радіатор, то провозився з ним ледь не до півночі.
— Хто може це підтвердити?
— Я лагодив машину у дворі пункту, то мене бачило багато, — хлопець перерахував, хто його бачив.
— Ну що ж, ось вам ручка й папір, напишіть усе, що нам розказали.
— Та вже напишу. Тільки ж аби, як обіцяли, враховано було.
Зізнання Кайдаля насторожувало: чи, бува, щось за цим не ховається.
— Він майже не хвилювався. Помітили? — спитав Лівончик.
— Таке буває, коли приймається тверде рішення, — розважливо мовив Скуратівський. — Зате до цього ого як перехвилюється.
— Може, ще раз переговорити з Моринцем? Тепер же у нас проти нього дещо є.
— Що ж, можна спробувати…
Цього разу на обличчі Моринця не було переляку, і дивився прямо, не ховаючи очей. Його запросили сісти. Він спочатку подякував, а тоді вже сів.
— Почерк пізнаєте? Можете ознайомитися. — Скуратівський показав зізнання Кайдаля.
Моринець узяв чотири аркуші паперу і прикипів до них поглядом. Читав повільно, обличчя витягувалося, застигало.
— Кайдаль набрехав! — обурився, вдаючи ображеного.
— Чим доведете?
— Я доведу. Я їм покажу!
— Кому саме?
— І Кайдалю, і… — спохопився в останній момент. Очі зробилися злими, губи посіпувалися.
— Ми ждемо. Закінчуйте, чого ж ви.
— Це наклеп. Обшукайте мене. Дома обшукайте У мене нема стільки грошей. І ніякий я не ватажок.
— Але ж ви читали свідчення Кайдаля. Якщо не згодні, спростуйте, заперечте фактами. Поки що факти проти вас.
— Але ж ви повинні… Ви мусите довести…
— Безперечно, ми повинні довести. А хіба це не докази? — слідчий показав очима на зізнання Кайдаля. — Вам уже радили над цим гарненько подумати. Радимо і вдруге: думайте. Час у вас для цього ще є.
Після того, як Моринець вийшов, першим озвався Лівончик:
— Темнить, бісів син, темнить. Чи, може, я помиляюся? — глянув на Скуратівського.
— У мене теж таке враження. Порівняймо поспішливе зізнання Кайдаля з упертою затятістю Моринця, і ми побачимо, що перший когось вигороджує, приносячи в жертву другого, а другий іще відбрикується за інерцією. А може, на щось надіється. Згадаймо, як змінилося обличчя Моринця, коли прочитав зізнання Кайдаля, яким голосом вигукнув: «Я доведу… Я їм покажу!» Зверніть увагу — «їм», а не «йому». Хто ж вони — бухгалтер, касир? А може, сам директор? В останнє важко повірити. Людина він в області поважна, кандидат наук, учасник війни, має бойові нагороди, на посаду генерального його, кажуть, рекомендував сам товариш Онищук. Проте логіка… І смерть Воловика. Як її з усім цим пов'язати?
— Може, є наслідки експертизи? — Подав голос Турчин. — Товаришу майор, зателефонуйте, будь ласка.
— Це можна, — бадьоро мовив начальник райвідділу. З уривків телефонної розмови, з виразу його обличчя всі зрозуміли: нічого втішного ексгумація не дала. Однак майор про те одразу не сказав. Поклавши трубку, кілька хвилин дивився поверх голів присутніх — інтерес підігрівав чи щось обмірковував.
— Така справа, товариші: отрути в крові не виявлено, слідів насильства — теж. Медицина схильна вважати, що утоплення настало внаслідок раптового паралічу.
— Невже нещасний випадок? — пристукнув по столу напівстиснутими в кулак пальцями слідчий. — Якщо нам удасться встановити, що Моринець і Добровольський плавають погано, то з цим доведеться погодитися.
— Я ж вам казав, що перепитав багатьох людей, — чи не вперше озвався дільничний, — і ніхто не бачив, аби Моринець і Добровольський запливали далеко. Всі кажуть, що льопалися при березі.
— Може, і не вміють плавати. Лихо їх знає. Але точно можна дізнатися там, де вони народилися, де живуть — у Молдавії. Як, Павле Якимовичу, у вас нема бажання поїхати в Молдавію?
— Як треба, то чого ж…
— Ну, а Захарченка, мабуть, викреслимо зі списку підозрілих, — продовжував Скуратівський. — Як ви знаєте, хронометраж показав, що за отих 40–60 хвилин, які мав у своєму розпорядженні, він аж ніяк не міг збігати на глобівський берег, пропливти чотириста метрів туди й назад, утопити Воловика й повернутися на греблю.
— А якщо мотоциклом?
— Ніхто не чув звуку мотора. А велосипеда в нього нема.
— Хіба неодмінно треба було запливати з глобівського берега? Міг і з ярешківського.
— Міг. Часу для цього в нього, хоч і внатяжку, вистачало. Та і тут є своє «але». Йому треба було роздягнутися подалі від заготівельників. Тихо навряд чи добрався б до Воловика. І головне — Воловик не дався б йому без боротьби. А слідів на тілі не виявлено. Раз. Якби була боротьба, заготівельники неодмінно почули б. Це два. І ще врахуйте: мотоцикліст, який привозив Захарченка в Ярешки і відвозив назад у райцентр, твердить, що чуб у нього був сухий, не замочений. Так що зостаються одні заготівельники. Отож, Павле Якимовичу, рихтуйтеся до поїздки в Молдавію. Звісна річ, поцікавитеся не тільки, чи вміють Добровольський і Моринець плавати, а й побільше про них постарайтеся вивідати… Ще підозра падає на Цугаля, то й по його слідах пройдіться пильненько: ви там, а ми тут.