До Кишинева Турчин дістався літаком, а вже звідти до райцентру автобусом. У Молдавії йому випало бути вперше, тому не відривався од вікна, милуючись буйнолистими великими садами, безкраїми зеленими виноградниками, стрімкими дорогами. Якщо зупинялися в селі, то він пожадливо роздивлявся гарні, на високих підмурках, під шифером та залізом, хати, прислухався до незрозумілої мови.
Начальник райвідділу, чорнявий, бистроокий, років під сорок майор, посадив гостя на дивані, сам присів поряд, запитав чи не хоче з дороги освіжитися чаєм.
— Трохи згодом.
— Що ж, хай буде так. А Цугаля я знаю. Коли він тут головував, я працював у відділі боротьби з розкраданням та спекуляцією. Він проходив у мене по одній справі, правда, як свідок. Але спочатку скажу: чоловік він діловий, контактів не мав хіба що з тамтешнім світом, у районі користувався авторитетом. Колгосп прийняв відсталий і за короткий строк вивів його в передові. Йому знову доручили відсталий, і той почав ставити на ноги. Найдужче натискав на вирощування та продаж фруктів, умудрявся продавати їх ледь не за полярним колом. На цьому й погорів: нами була викрита злочинна група із трьох чоловік — двох бригадирів і експедитора, — яка продавала неоприбутковані фрукти, а гроші привласнювала. Ми були певні, що все це робилося з відома Цугаля, що виручка ділилася не на трьох, а на чотирьох. Проте як не старалися, а довести його вину не зуміли. Він одбувся тільки доганою по партійній лінії — за службову халатність.
Десь одразу по цьому він розрахувався і виїхав. Мотивував тим, що його, мовляв, скомпрометовано, він не може людям в очі дивитися. А виплив, значить, у вас, і на доброму човні виплив — генеральний директор.
— Ще й кандидат економічних наук.
— Ух ти! Коли ж це він устиг? Тоді, як я ним займався, він мав сім класів і курси голови колгоспу. Були колись такі… Ну й ну… Слухайте, а чи не пахне тут смаленим? Від такого чоловіка всього можна ждати.
— Що ви порадите?
— А що тут радити? В таких випадках, відома річ, починають із кінця, а він… Хоча… — Враз майорові очі заіскрилися: — Знаєте, можна спробувати й тут дещо пошукати. Знаєте, років п'ять тому у нас судили групу викладачів сільгоспінституту. Дипломами торгували. Може, Цугаль і купив свого диплома у них. Міг вийти на аферистів сам, а міг і допомогти його тодішній експедитор Нейман. То був чоловік під стать Цугалю — «комерсант» із залізною хваткою, всюди мав знайомих. А серед тих аферистів був і його двоюрідний брат.
— А що, Нейман іще відбуває строк?
— Ні, вже вийшов. Але він уже не той: зістарівся, спився. Може, зустрінетеся з ним? Дивись, удасться щось вивідати.
— Неодмінно зустрінуся. Тільки ж треба хоч щось у руках мати, причину якусь знайти. А що… А що, коли я проситиму його допомогти мені роздобути диплом про закінчення інституту? Скажу: Олександр Борисович рекомендував.
— Можна обпектися. В мене ж бо не факти, а лише припущення.
— Тоді давайте зв'яжемося з моїм управлінням. Хай дізнаються, коли Цугаль вибився в науку. Якщо в часи, як у вас головував, то сміливо можна твердити: отримав диплом, а також вчений ступінь із рук ваших аферистів.
Павло розмовляв із начальником відділу карного розшуку свого управління. Полковник вислухав його мовчки, ніяких вказівок не давав, ні про що не розпитував. За годину-півтори пообіцяв про все дізнатись і зателефонувати.
— От і порядок! — потер руки від вдоволення майор. — Що ви збираєтеся робити цих півтори години?
— Сходжу перекушу… Майор подивився на годинник.
— Харчування в нашому містечку, як кажуть, на рівні. Але давайте сходимо до мене додому, — помітивши, що капітан зібрався заперечити, застережливо підняв руку. — Прошу не відмовлятися. Як-не-як ми колеги, ви мій гість і, окрім усього, в моїх жилах, як і у ваших, тече кров українця. Предки мої втекли в Молдавію ще за кріпацтва. Читали «Миколу Джерю» Нечуя-Левицького? До слова, у селі, де головував Цугаль, проживає більшість українців.