У гостинного майора Павло пробув добру годину, а як прийшли у райвідділ, прочитали відповідь на запит: Цугаль отримав диплом про закінчення сільгоспінституту в той час, як працював у Молдавії. Вчений ступінь йому присвоїли пізніше, майже через п'ять років, як в Одеській області очолював радгосп.
— Ну що ж, хай щастить, — тиснув Павлові руку майор. — Будьте максимум обережні, бо той Нейман — вовк смалений.
… Мешкав Нейман у невеличкій, однокімнатній квартирі. Як і у всіх одиноких чоловіків та ще й таких, котрі дружать з горілкою, в житлі затишком і не пахло. Всюди бруд, безладдя. Сам Нейман виглядав неохайним старцем: ріденька чуприна на голові скуйовджена, лице синювате, в густих зморшках, одежа стара, потерта. Дивився на Турчина в'яло, байдуже. Лише коли той сказав, що приїхав од Цугаля, у безбарвних, розпливчастих очах зворухнулося щось живе.
— Чому це раптом він згадав про старого Неймана?
— Виникла така потреба. Я в Олександра Борисовича ходжу в заступниках. Роботу знаю, справляюся, але потрібен… От Олександр Борисович по старій пам'яті й порадив звернутися до вас. За ціною діло не стане. Гроші в мене водяться.
Нейман подивився прямо в обличчя Турчину.
— Гроші водяться, зате люди перевелися.
— Як то?
— А так, перевелися, і все тут… А що Олександр Борисович, як він, зробив кандидата чи тебе підіслав мене «пощупати»: мовляв, як там Нейман, здатний він іще на щось… Без Неймана в таких ділах він не ходак. Чому мовчиш?
Погляд Неймана став гострим, прискіпливим, і Турчин розгубився: що казати? Зізнатися, що Цугаль має вчений ступінь, тоді Нейман неодмінно подумає: чого ж тоді ті люди, які зробили Цугалю кандидата, не зробили диплома? Не зізнатися — теж можна погоріти. Краще спробувати дипломатично це обминути.
— Ну що ви!.. Як могли таке подумати про Олександра Борисовича? Для чого йому мене до вас підсилати? Він завше про вас так гарно згадує. Хочете вірте, хочете ні, а якось мені зізнався: «Якби не Лев Борисович, згорів би синім полум'ям. Усім, чого я досяг, що маю — завдячую його світлій голові».
— Не вірю тобі… Якщо я знадобився, то не стільки тобі, як йому. Але я вже не той шикарний Лев Борисович Нейман. Я тепер старий кінський хвіст і більше нічого. Можеш так йому й передати. А ще передай йому: хай чекає на мене, я приїду за боргом… Мабуть, вже досі мільйонером став?
— Мільйонером не став, а гроші водяться…
— Ще б пак! Щоб у нього не водилися!.. А я от перевівся, ні на що перевівся.
— Ну що ви, Лев Борисович… Ми з Олександром Борисовичем працюємо в тісному контакті. Між нами, як ви здогадуєтеся, таємниць нема. Коли я їхав у відрядження до Молдавії, він попросив розшукати вас і поговорити з вами не тільки про мою справу, а й дізнатися, як ви тут, чи не потребуєте допомоги. А про борги не згадував.
— Просив поцікавитися… Ну, ну… — І несподівано різко, верескливо: — Дрантя він! Справжнє дрантя! Я йому все: диплом, нагороди, тюрму від нього відвів, сам сів, а він… Обіцяв піклуватися про мою сім'ю, мене ніколи не забути… А як піклувався? Кидав зрідка моїй жінці кістки, як собаці. А вона в мене молода була, красива, до розкошів звикла… У мене все ж було: машина, дача, гроші, зв'язки… І враз цього не стало… Вона перейшла до іншого, а я став кінським хвостом.
Голова Неймана безсило впала на стіл…
Дружина Моринця, низенька, пухкенька молодичка, була дома — поралася в хліві біля корови. Дізнавшись, що до неї завітав знайомий чоловіка, заметушилася: квапливо помила руки й запросила до хати, у світлицю.
Світлиця була висока, обклеєна шпалерами, меблі нові, імпортні. Два великі килими встеляли підлогу, один — ліжко-диван, ще два висіло на стінах.
У серванті поблискували кришталеві та порцелянові вироби.
— То як там мій, розказуйте.
— Крутиться. Зараз же сезон заготівлі полуниць.
— Відколи той сезон настав, іще не написав жодного листа. І Броніслав мовчить. Невже так багато часу треба, щоб сісти й написати листа? Чи, може, там обзавелися кралями?
— Ну що ви! Вони обидва порядні сім'янини. Ви ж за своїм тут нічого такого не помічали?
— Так то тут, на очах, а там же поза очима.
Турчин все обдумав наперед. Почалося так, як намічав.
— Ой, пробачте, я вас відразу словами засипала, а ви з дороги натомилися, їсти захотіли, — заметушилася жінка й поспішила до дверей.
Павло зупинив її, став умовляти, що не голодний, та вона й слухати не схотіла. Хутко на столі з'явилася їжа. Довелося скоритися. Але їжа не йшла на душу.