Моринець глянув на оперуповноваженого довгим поглядом, але нічого не сказав. Майор натиснув на чорному апараті білий клавіш і мовив у мікрофон:
— Черговий, хай заберуть арештованого.
Морилень підвівся, обличчя його на очах сіріло, якось ніби розповзалося. Пересохлі губи зворухнулися, і з них зірвалося болюче, розпачливе:
— Хай пропаде! Хай усе пропаде! І найперше він, Цугаль! Я проклинаю той день, коли згодився працювати в нього! Проклинаю…
Турчин підняв кулькову ручку і націлив її на чистий аркуш паперу.
Справа восьма
НІЧНІ ПРОГУЛЯНКИ
Була середина травня. Цвіли сади.
Павло Турчин стояв біля вікна, дивився на облиту цвітом яблуню, що росла в кінці вузького, посипаного жовтим піском двору, і чекав, поки Люба одягне Лідусю, щоб по дорозі на роботу відвести доньку в дитячий садок. Задзеленчав телефон.
— Привіт! — почувся в трубці басовитий голос Мамітька. — Ти вже поснідав? От і добре. Тоді виходь на вулицю, я зараз під'їду.
— Що трапилося? — запитала Люба.
Павло скосив очі на неї і спокійно перепитав:
— Ларьок на Млинах обчистили?
Млини — західна околиця райцентру, що впирається в обмілілу за останні роки річку. Там колись на крутих кам'янистих берегах стояли три млини. Тепер чорнів лиш один, та й він молов від електричного струму. Ларьок був невеликий, дощатий, вибір товарів не вельми який — рибні консерви, цукерки, печиво, куриво, ситро… Хто на таке поласився?
В Любиних карих очах зродилася тривога:
— Щось серйозне?
Турчин знав дружину, — вона не з тих, хто язика й на припоні не втримає, однак про свою роботу розповідав не часто. Зараз же не варто було критися, через годину про обкрадений ларьок знатиме все містечко.
— П'янюга якийсь заліз, — авторитетно заявила Люба.
— Хіба там торгують горілкою?
— Як горить план, підкидаємо ящик-другий.
— І коли ви вже перестанете жартувати з законом?
— Перестанемо, як плани не горітимуть.
— Візьмемося ми за вас, — напівжартома, напівсерйозно погрозив Павло.
Турчин краєм ока глянув у дзеркало, поправив краватку, поцілував Любу, Лідусю (це, як ішов на службу, робив завжди відтоді, як, переслідуючи злодія, ледь не позбувся життя) і заспішив до дверей.
Сонце сипнуло йому в очі яскравим промінням. Зупинився на хвильку, ніби для того, щоб призвичаїтися і до сонця, і до свіжого повітря. Почув, як на балконі рипнули двері, — певно, вийшла Люба, проте голови не підвів. За звичкою розгладив вусики (вони в нього й досі контрастували з чорним чубом, правда, були вже не білі, як перший рік, коли завів, а русі), перевірив, чи застебнуті ґудзики на піджаку, й глянув на дорогу. Біля хвіртки вже пригальмовував зелений «уазик».
Слідчий Мамітько, як завжди, мав вигляд бадьорого, вдоволеного собою й усіма чоловіка, широке, добродушне обличчя аж пашіло здоров'ям. Руку потиснув так, що Турчин, котрий теж не скаржився на здоров'я, ледь стримався, щоб не скривитися від болю.
— Ну й катавасія, га? — гув басом майор. — Справа, певно, не варта виїденого яйця, а все ж справа. І вже маленький мінусок у профілактичній роботі.
— Не кажи гоп…
— Перескочимо!
На перший погляд, усе, як і говорила Люба, було за те, що в ларку походили п'янюги. Замка на дверях зірвали ломиком (од нього зосталися вм'ятини), взяли п'ять пляшок горілки, три банки консервів, кілька пачок цигарок та ще трохи цукерок. Продавщиця, літня жінка, розповідала:
— Приходжу на роботу, а двері навстіж, і от вони, — кивнула на трьох жінок і чоловіка, що віддалік прислухалися до їхньої розмови, — стоять: «Ми думали, — кажуть, — ви кудись відлучилися, то ждемо». А в мене серце йокнуло, як побачила розчинені двері. Нічого їм не можу відповісти. Заглянула всередину — ніби все на місці. Однак попросила, щоб подзвонили в міліцію. Поки ви їхали, я краще роздивилася і побачила, що таки вкрали…
— А гроші були?
— Ні. Я завжди забираю. Коли зоставляю, то якісь там копійки. Цього разу в коробці теж було трохи дрібноти… Я вже перерахувала: карбованець сорок сім копійок. Думаю, нічого з того не взяли.
— Де стояла коробочка?
— Та осьдечки, де й стоїть, — на цьому стільчику.
Недбало збитий із недоструганих дощок стільчик був на видноті. Злодії, безперечно, бачили коробочку. Чому ж її не зачепили? Були п'яні? Поспішали? Чи, крім горілки та закуски, їх нічого не цікавило? У кутку ларка зіп'ялися один на одному два ящики з порожніми пляшками з-під вина й горілки.
— Ви що, приймаєте склотару? — сердито звів брови Мамітько.