— Як вам сказати… — Зам'ялася жінка. — Трапляється.
— А трапляється, що ви, попри все, ще й продаєте спиртне на розлив?
Продавщиця кліпнула товстими повіками й опустила голову.
— Ну, ви даєте! — обурювався Мамітько. — Ніби не для вас закони пишуться.
Тим часом людей прибувало, воші підступили до ларка зовсім близько. Мамітько, відвівши продавщицю вбік, спитав її, хто серед них «перебирає часто міру». Таких тут не було, але на кутку жило аж троє. Обдивилися ларьок з усіх боків, місце, звідкіля вирвали скобу, Турчин оглянув через лупу, яку завжди носив із собою, але відбиткив пальців не знайшли. Турчин пішов вивчати сліди довкіл ларка, а Мамітько знову вернувся в приміщення. На що іще можна було надіятися? А лихо його знає. Просто не міг змиритися з думкою, що ніде нічого. Уважно, прискіпливо обмацав поглядом кожний закуток, ящики, пляшки. І старався недаремно: між фанерним ящиком за стіною знайшов чималий недопалок «Столичних».
— Олено Петрівно, ви курите?
— Ви що? — враз почервоніла жінка. — Ще, хвалить бога, не здуріла.
— Цими днями в ларку ніхто не курив?
— А хто може? До мене зрідка заглядають лиш дочка та внучка.
— Сигарети «Столичні» у вас бувають?
— Нема зараз. Їх рідко завозять.
— Коли були в останній раз?
— Може, з місяць, а може, більше.
— Ви всі продали?
— Здається, всі. Хіба що пачка якась завалялася. Але навряд.
П'янички, як правило, вдовольняються дешевими цигарками. Кому ж належить недопалок? Зайшов Турчин. У його руках був короткий виквацяний у болоті ломик.
— Ось ним і було скручено замка, — пояснив. — Знайшов його метрів за двісті в болотяному рову.
Продавщиця придивилася до ломика.
— Знаєте, чий він? — перехопив той погляд Мамітько.
— Ні. Але спитайте в людей.
— Запитував. Ніхто не знає, — сказав Турчин.
— Їх там цілий гурт, — втрутилася продавщиця. — Один на одного дивиться. А ви по одному. Дивись, і розв'яжеться в когось язик.
Так і вчинили. Білява симпатична молодичка, з якої почали, мило всміхалася, на запитання відповідала охоче, ломика, твердила, бачить уперше, всі сусіди порядні, добрі, вона й чоловік лягають спати рано, тому нічого не бачать і не чують. Із русявої літньої жінки кожне слово довелося витягувати, але жодне з них теж нічого не давало слідству. А от високий літній чоловік, котрий назвався Микитою Омельчуком, іще з порога став говорити, що ларьок — то справа рук його сусіда Михайла Климчука.
— Він же непробудний п'яниця. Через ту пиятику його жінка покинула. Якось заліз у мою хату, горілки не знайшов, то одеколон вижлуктив. З одежі нічого на дворі не можна зоставити — вкраде й на горілку проміняє. Таких, як цей Климчук, аби людям життя не отруювали, треба відправляти до білих ведмедів, хай лід там смокчуть. А ви бесіди з ними проводите, лекції їм читаєте…
Після Омельчука ще розмовляли з одним чоловіком та двома жінками, од них нічого істотного не дізналися. І лиш років чотирнадцяти хлопчик сказав, що такого ломика він бачив у дядька Микити.
— Омельчука? — перепитав Мамітько.
— Еге. Живе навпроти ларка.
Майор обурювався:
— А він одхрещувався: не мій. І чого, питається? Аби мені хто сказав, що такий солідний чоловік, як він, зламав двері у ларку, щоб узяти кілька пляшок горілки, ніколи не повірив би. Ану ходімо до нього. Почуємо, якої тепер заспіває.
Омельчук перестрів працівників міліції посеред двору. Двір був не такий уже й просторий, але чистий, від хвіртки до хати, хліва та літньої кухні вели асфальтові доріжки. Дрова порубані й складені акуратними стосиками, зверху накриті руберойдом, гілля в садку проріджене, стовбури побілені. На городі вже щось зеленіло.
— Може, зайдемо в хату? — скосив Микита очі на сусідній двір.
— Ми ненадовго. Хочемо, щоб іще раз роздивилися ломика. Добре роздивилися. Щоб людей не кликати, аби вони допомогли вам його розгледіти.
Омельчукові брови здригнулися, опустилися й застигли. Ломика брав так, ніби він був розпечений до червоного. Покрутив у руках і тихо, поглядаючи то на дорогу, то на сусідський двір, мовив:
— Певно, мій.
— Чому ви не сказали одразу?
— Бо точно не знав, мій чи не мій — він був у болоті. Як упізнаєш?
— Ви змовчали тільки через це?
Омельчук довгі руки запхнув у кишені, потім витяг.
— А, що буде, те буде, — нарешті зважився. — Я таки не був певен, що ломик мій. І ще й боявся: зізнайся — впаде підозра, тягати почнуть. Ну, а прийшов додому, скрізь обшукав і ніде не знайшов. Значить, таки мій…
— Ви пам'ятаєте, де стояв ломик?