— Ви закони, як я здогадуюся, поважаєте?
Іван примружився, ніби розмірковував — говорити правду чи брехати, мовчанкою, знав, не одбудеться. Враз брови розслабилися, пальці правої руки пробігли по коліну, а губи зворухнулися.
— Хіба що з поваги до закону, бо так говорити якось не того. Ще погано про мене подумаєте.
Павло не стримався й самими кутиками вуст посміхнувся, мовляв, невже ти, чоловіче, такий недалекий, аби не розуміти — після того, що ти тут наговорив, я не можу про твою особу думати гарно.
— Так що ж вона ще робить для вас?
— Якось я заїкнувся, що хотів би мати доброго транзистора, так вона купила мені «Спідолу». А недавно, на день народження, подарувала електронного годинника.
— Більше нічого не дарувала?
— Так, дрібнички різні…
— А гроші?
— Гроші я позичав.
— Багато?
— Нє. Раз тридцять карбованців, другий — п'ятдесят, потім — десять, згодом — ще п'ятдесят.
— І досі не віддали?
— Ні, але ви не думайте… Я віддам. А зараз вона мовчить, не нагадує, то куди спішити.
Павло виразно відчув, як увесь напружується, мозок починає працювати гарячково — таке з ним траплялося завжди, коли після довгих блукань у потемках дізнань вдається натрапити на слід злочинця. «Чи не тому ти, голубе, розкрив мені карти про Касторську, щоб заховати Котляра? Ну ж бо, вдамо, що на твою принаду клюнули».
— І ви не задумувалися над тим, що вона дарує крадене?
— Нащо мені такі тонкощі? Наше діло ясне: дають — бери, б'ють — тікай. Зрештою, звідкіля ви взяли, що то крадене? В них заробіток — дай боже кожному. Нарошне не беруть третього продавця, щоб більше перепадало. Та й тижнів два була ревізія. Знайшли недостачі якихось нещасних тридцять карбованців.
Заробітками продавщиць Турчин устиг поцікавитися. Вони й справді високі, до того ж, Світлана всі гроші витрачає на себе, додому не приносить і копійки. А от про недавню ревізію почув уперше. Треба буде поцікавитися нею.
— Ви у Богданович буваєте тільки тоді, коли там є Світлана?
— В основному. Поліна, скажу вам, не дуже розщедриться для мене. То бабця з тих…
— З яких?
— Ну, як вам сказати? — зам'явся Морковченко. — Вона без вигоди для себе й кроку не ступить. А яка її вигода з мене? В неї є Сташевський…
— А то що за чоловік?
— Чоловік як чоловік. Компанійський, не скупердяга.
— Ви сказали, що буваєте в Богданович тільки тоді, як там є Світлана. Вчора вона прийшла, а ви ні. Чому?
— Не знав. Позавчора й питався, але вона сказала, що не прийде. Робота, мовляв, удома.
— Так і сказала?
— Ага, так і сказала: «Завтра не приходь, бо мене не буде. Дома е робота».
«А може… Може, крадіжка в магазині і його відсутність у Богданович якось пов'язані? Спровадили, щоб не заважав? Але ж оця легкість, з якою розповідає про все, що пов'язано з Богданович та Світланою. І Котляр… Воно так легко в'яжеться…»
— А що ви сказали Світлані?
— А що сказав: як є робота, то роби.
— Виходить, ви також не дуже прагли зустрічі?
— Якщо по правді, то так. 6 друга на прикметі, заміжня.
— Може, все-таки полегшите роботу нам: скажете, хто вона?
Морковченко насупився.
— Бачу, ви все ж підозрюєте мене в крадіжці?
— Вам уже дільничний пояснив: перевіряємо всіх, кого бачили пізно неподалік магазину.
— Я теж говорив йому, що даремно витрачаєте час. Дали б мені спокій.
— Цього, Морковченко, я вам не можу обіцяти.
Турчин подивився у вікно, потім на годинник. Вже вечір, а руки порожні: хто злочинці, де їх шукати? Дуже не хотілося, щоб ними були Касторська або Морковченко. Досить того, що життя їхнє і так скривджене. Може, через те й такі колючі, грубуваті. Пригадував їхню поведінку і все більше переконувався: так, тільки так воно і є — зневіра в добро огрубила їхні душі, але й ця зневіра, лихий забирай, може і на злочин штовхнути. Виходить, розслідування ведеться правильно. Мав би відчуття вдоволення самим собою, Шушпаном, тільки де там! На серці важко, хоч вовком вий.
Павло підвівся, пройшовся по кабінету, знову сів, відчуваючи в спині легке поштрикування. Цупкий, непокірний чуб упав на очі, і він різким рухом поправив його.
У двері постукали.
— Заходьте! — кинув сердито.
На поріг, блимаючи скельцями окулярів, несміливо ступила Світлана. Забачивши розгніваного, невдоволеного Турчина посеред кабінету, вона зупинилася.
— Проходьте й сідайте, — мовив Павло й поліз до кишені по цигарку.