У долині нічого не змінилося. Лише кістяк машини став невидний, — його застиглі рештки злилися з навколишньою темрявою. Тінь мала тепер форму неправильного, дуже видовженого трикутника, що впирався основою в кручу найвищого, західного гребеня скель. Один балон влучив у камінь, що розвернув його впоперек, і спинився кроків за сто під ними. Другий ще котився, дедалі повільніше й тихіше і нарешті зупинився. Те, що на цьому все скінчилося, зовсім не сподобалося Пірксові. Він подумав, що робот і насправді не дурний — не хоче стріляти в ціль, яку йому підсовують. Піркс намагався знайти місце, з котрого Сетавр якихось десять хвилин тому дав знати про себе спалахом лазерного ока, але це було надто важко.
«Можливо, його вже там нема, — думав Піркс. — Адже він може відступити на північ дном улоговини або скористатися однією з тріщин магматичної породи… Якщо він дістанеться до кручі, до цього лабіринту, то загубиться там, мов камінь у воді…»
Він обережно намацав лазер, трохи підняв його й негайно знову відклав:
— Докторе Мак Корк, прошу до мене.
Доктор підповз.
— Ви бачите ці балони? Один просто під нами, а другий трохи далі…
— Бачу.
— Ви вистрілите спочатку в той, що ближче, потім у той, що далі, з інтервалом, скажімо, в сорок секунд… Але не звідси! — додав він швидко. — Знайдіть якесь краще місце. Отам, у тій виїмці, непогана позиція. А коли ви скінчите стріляти, прошу негайно відповзти назад. Гаразд?
Мак Корк, ні про що не питаючи, рушив, низько пригнувшись, у вказаному напрямку. Піркс нетерпляче чекав. Якщо Сетавр хоч трохи схожий на людину, він мусить бути допитливий. Кожна розумна істота допитлива, і ця допитливість змушує її діяти, коли відбувається щось незрозуміле…
Доктор зник з очей. Піркс заборонив собі дивитись на балони, що мали вибухнути від його пострілів; усю свою увагу він зосередив на сонячній смузі між тінню та кручею. Він приклав до очей бінокль і спрямував його на те царство застиглої лави; в окулярах повільно пропливали чудернацькі форми, немовби виліплені в майстерні якогось скульптора-абстракціоніста, тонкі, гвинтоподібні обеліски, зміюваті тріщини; від хаосу блискучих граней та ламаних тіней залоскотало очне дно. Краєм ока він помітив далеко внизу, на схилі, спалах. За хвилину знову спалах. Тиша. Тільки пульс гуркотів у шоломі, а сонце намагалося угвинтити в голову своє проміння.
Він водив біноклем уздовж хаотичного нагромадження брил. Раптом там виник якийсь рух. Піркс завмер. Над гострим краєм брили, схожої на величезну кам’яну сокиру, з’явилася напівкругла постать, що майже зливалася з навколишніми скелями, але в цієї постаті були руки, вони вчепилися з двох боків у камінь, і тепер Піркс виразно бачив його до половини. Робот не видався безголовим, більше він скидався на людину, що надягла ритуальну маску африканського чаклуна, яка затуляла обличчя й шию дещо розплющеним і через те страшнуватим зображенням… Ліктем правої руки Піркс відчував ручку лазера, але йому навіть на думку не спадало стріляти. Ризик був надто великий — влучити в ціль з такої відстані з порівняно слабкої зброї навряд чи можливо. Робот закам’янів, повернувши свою голову, що ледве виступала над плечима, в бік двох газових хмарин, які безсило розпливалися по схилу. Це тривало досить довго. Здавалося, він не знає, що сталось, і вагається, що йому вдіяти. У цих його ваганнях, у невпевненості, яку Піркс так добре розумів, було щось таке близьке, людське, що Пірксові здушило горло. «Що б я зробив на його місці, про що б я подумав? Що хтось вистрілив у предмети, в які перед цим стріляв я, а отже, це не ворог, а скоріш за все спільник. Але я б знав, мабуть, що в мене немає жодного спільника?…
А раптом це був би хтось такий самий, як я?»
Робот вийшов із заціпеніння. Рухи його були плавні й незвичайно швидкі. Ось він підскочив на повний зріст на свій камінь, що стирчав, мовби продовжуючи виглядати загадкову причину двох вибухів. Потім він одвернувся, зіскочив униз і, злегка нахилившись уперед, побіг. Часом він зникав з очей, але не більш як на кілька секунд, для того щоб знову вирватися на сонячне світло в одному з коридорів магматичного лабіринту. Він, хоч і біг дном улоговини, дедалі більше наближався до Піркса; їх відділяла вже тільки ширина кручі, і Піркс думав, чи не вистрілити. Але той буквально мерехтів у вузьких смугах світла і знову розчинявся в пітьмі; до того ж він, обходячи перешкоди, весь час міняв напрямок, і не можна було передбачити, де його безголовий торс і його руки, що працювали зовсім як у людини під час бігу, щоб підтримати рівновагу, блиснуть металом у наступну мить. Раптом вулканічну мозаїку місцевості перекреслило зиґзаґом блискавки; із скель, де пробігав Сетавр, посипалися снопи жарин. Хто це стріляв? Піркс не бачив Мака Корка, але вогняна стріла пролетіла з другого боку, — виходить, залишається кадет, цей шмаркач, цей йолоп! Він лаяв його, розлючений, бо постріл, певна річ, не досягнув мети, — металевий хребет на якусь частку секунди з’явився далі і зник зовсім. «Та ще й стріляв він йому в спину!» — зі злістю подумав Піркс, зовсім не помічаючи безглуздості цього докору. А Сетавр навіть не намагався відповісти вогнем, — чому? Піркс хотів його побачити, але марно. Можливо, він уже зник під кручею? Це цілком імовірно… Виходить, тут уже можна пересуватися без побоювання… Піркс, відчуваючи, що з цього місця нічого більше не побачить, зліз із каменя й побіг, ледь пригнувшись, уздовж кручі. Він минув кадета, що лежав, як на стрільбищі, — ноги в сторону, п’ятки всередину, — і в нього з’явилося незрозуміле бажання копнути його ногою в смішно випнутий зад, збільшений до того ж погано підігнаним скафандром. Він навіть зупинився, але тільки щоб крикнути: «Не смій мені стріляти, чуєш?! Поклади цей лазер!» І перш ніж той, повернувшись на бік, став шукати його дурним від здивування поглядом, бо голос цей пролунав у навушниках, не вказуючи ні місця, ні напрямку, де перебуває мовець, Піркс уже біг далі; він підганяв себе, побоюючись втратити час, поки не опинився перед широкою тріщиною, крізь яку раптом відкрився краєвид на саме дно улоговини.