Це було щось на зразок тектонічного рову, такого старого, що його краї стали крихкими, втратили гостроту ліній і надавали йому схожості з розширеною ерозією гірською ущелиною. Піркс зупинився в нерішучості. Він не бачив Сетавра та й не міг його звідси побачити.
З лазером напоготові він спустився в цю ущелину, добре розуміючи, що чинить безглуздя, але неспроможний опиратися тому, що його туди штовхало. Він казав собі, що хоче тільки побачити робота, що зупиниться в першому ж місці, з якого можна буде як слід вивчити нижню частину кручі і скельний лабіринт під нею, і, мабуть, навіть вірив у те, коли біг, як і раніше пригнувшись, а камінці градом бризкали в нього з-під ніг; а втім, у ці секунди він уже ні про що не думав. Тут, на Місяці, він важив кілограмів п’ятнадцять, але стрімкість, що дедалі зростала, однаково підкошувала йому ноги, він мчав уже восьмиметровими стрибками, намагаючись гальмувати скільки було сил. Позаду лишилася половина спуску, наближався вихід з ущелини, неглибокий і розширений, а за ним, за якихось сто метрів звідси, залиті сонцем з півдня і чорні з протилежного боку, починалися нагромадження застиглої лави. «Влип», — подумав він. До території, де блукав Сетавр, було вже рукою подати. Піркс швидко оглянувся на всі боки. Він був сам — розпечений хребет залишився високо над ним, круто здіймаючись до чорного неба; звідти, з висоти пташиного польоту, добре було видно коридори лабіринту, а тепер сітка проходів між скелями затуляла найближчі брили. «Погано, — подумав Піркс, — може, повернути?» Невідомо чому, він знав, що не зробить цього.
Він не міг довго так стояти. Кроків за десять нижче височіла скалка застиглої лави, очевидно, кінець того її язика, що полинув колись розплавленим потоком зі схилів Торічеллі й досягнув останнім зусиллям цієї западини. Не маючи нічого кращого, він визнав за цілком підхожий цей захисток. Він опинився там одним стрибком, причому, найнеприємнішим було тривале місячне планерування, уповільнений, як уві сні, політ, до якого він так і не зміг по-справжньому звикнути. Зігнувшись за цією кутастою брилою, він виглянув з-за неї й побачив Сетавра, що з’явився з-за двох гостроверхих кам’яних обелісків, обійшов третій, дряпнув по ньому металевим плечем і зупинився. Піркс бачив його в профіль, освітленого лише частково: праве плече блищало матово й жирно, мов добре змащена деталь машини, а решта корпусу втопала в тіні. Піркс уже підніс лазер на рівень очей, аж раптом той, наче почувши недобре, зник, мовби здутий вітром. Можливо, він залишився на місці, але просто ступив у тінь? То чи не вистрілити в цю тінь? Робот був уже на мушці, та Піркс навіть не доторкнувся до спускового гачка. Він опустив ствол і чекав. Сетавра не було. Внизу розстелявся воістину пекельний лабіринт, де годинами можна було грати в хованки; заскляніла лава, потріскавшись, набрала відомих з геометрії форм, які разом з тим викликали жах. «Де це він? — гадав Піркс. — Коли б принаймні можна було щось почути, але ця проклята кошмарна діра позбавлена повітря… Якщо спуститися вниз, можна було б на нього полювати. Ні, я не зроблю цього, адже я не з’їхав з глузду… Але ж думати можна про все — висота кручі не більш як дванадцять метрів — це те саме, що стрибок з двох на Землі; я опинився б у тіні під ним і, лишаючись непомітним, міг би пересуватися, прикритий ззаду скелею, — а він рано чи пізно вийде мені просто на мушку»…