Піркс поділився своїми сумнівами з Маком Корком, коли вони під’їздили до гаданої небезпечної зони.
— Я не думав про це, — сказав інженер. І додав з усміхом: — А для чого ви, власне, мені це кажете?
— Щоб розсіяти ваші ілюзії, — відповів Піркс, не відриваючись від окулярів перископа. Незважаючи на їх піногумові подушечки, Піркс відчував, що ще довго ходитиме з синцями під очима (якщо, звичайно, вийде живий з цієї історії). — А також, аби ви зрозуміли, навіщо ми веземо ззаду оту крамничку.
— Ці балони? — запитав Мак Корк. — Я бачив, як ви їх одержували на складі. Що в них є?
— Аміак, хлор та якісь вуглеводні, — сказав Піркс. — Я гадаю, що вони можуть придатися…
— Димова й газова заслона? — здогадався інженер.
— Ні, я дбав передусім про можливість прицілитись, — якщо атмосфери немає, то треба її створити хоч би тимчасово…
— Боюся, що на це не буде часу…
— Може, й ні; я взяв їх про всяк випадок. Проти божевільних найліпше застосовувати божевільну тактику.
Машина трохи сповільнила хід: пішла нагору. Піркс звернув увагу, що не бачить уже сусіда ліворуч, — лише правий транспортер підіймався темною цяточкою по схилу. Він наказав викликати ліву машину по радіо, але відповіді не було.
— Починаємо губитися, — спокійно сказав він. — Цього я й чекав. Чи не можна висунути антену вище? Ні? Тоді нічого не вдієш.
Вони були вже на верхів’ї горба. Над небокраєм, віддалені майже на двісті кілометрів, підіймались, як розпечена пила на чорному тлі небосхилу, осяяні сонцем грані кратера Торічеллі. Рівнина Моря Спокою лишилася позаду. З’явилися глибокі тектонічні рови, з-під піску деінде виступали брили застиглої магми, що їх транспортер долав з труднощами, підіймаючись спочатку, як човник на хвилі, а потім важко падаючи вниз, ніби в прірву. Піркс помітив чергову щоглу релейної передачі, кинув оком на карту під целулоїдною покришкою планшета і наказав усім надягти шоломи. З цієї хвилини перемовлятися вони могли тільки внутрішнім телефоном; виявилося, що транспортер може трясти ще сильніше, ніж перед тим, — голова теліпалася в шоломі, мов серцевина горіха в порожній шкаралупі.
Коли вони спускалися схилом, пилу Торічеллі заступили ближчі височини, і тієї самої миті припинився зв’язок із сусідом праворуч. Ще хвилини дві тому вони чули його позивні, потім їх спотворили хвилі, що відбивалися від скель, і ось настала так звана «цілковита радіотиша». У шоломі було дуже незручно дивитись у перископ; Пірксові здавалося, що окуляр незабаром розіб’ється. Він робив усе, аби не загубити з очей засіяне групами скель поле зору, що ходило ходором у такт нахилів машини. Від хаосу чорних, як дьоготь, тіней та сліпучо-яскравих скельних граней дуже рябило в очах. Раптом маленький жовтогарячий пломінець виник у темряві далекого неба, заблимав, стиснувся й зник. Другий спалах, дещо сильніший. «Усі увага! Бачу вибух!» — крикнув Піркс і гарячково повернув ручку перископа, намагаючись прочитати азимут на прозорій шкалі між лінзами.
— Міняємо курс! — крикнув він. — 47 кома 8, повний хід уперед!
Команда, власне кажучи, належала до космічного корабля, але водій зрозумів; усі металеві частини та з’єднання транспортера конвульсивно задрижали, і, зробивши розворот майже на місці, машина рушила вперед. Піркс, щоб менше трясло, підвівся з сидіння, — тепер стало легше дивитися в окуляр. Знову спалахнуло — цього разу червоно-фіолетовим віялом. Але джерело цих спалахів чи вибухів було за межами поля зору, його затуляв хребет, на який вони з’їжджали.
— Усі увага! — сказав Піркс. — Приготувати особисті лазери! Докторе Мак Корк, прошу вас до люка. За моєю командою або в разі попадання негайно відчините його. Водію! Зменшити швидкість…
Скеля, що на неї видиралася машина, височіла серед пустелі, мов гомілка якогось місячного страховиська, до половини схована у великозернистому піску; та скеля й справді скидалася своєю рівністю на відполірований скелет або велетенський череп. Піркс наказав водієві виїхати аж на вершину, гусениці заскреготіли так, наче сталь дряпала по склу. «Стоп», — крикнув Піркс, і транспортер різко загальмувавши, припав носом до скелі, хитнувся, амортизатори застогнали з напруги й завмерли.
Піркс дивився в неглибоку улоговину, оточену з двох боків, мов фортечними стінами, потоками застиглої магми; дві третини її осявало яскраве сонце, третина була вкрита, наче саваном, непроникно чорною тінню. У цьому оксамитовому мороку, до біса ефектний, тлів розпорений кістяк якоїсь машини, випромінюючи коштовне рубінове світло. Вікна були затулені панцеровими заслінками, тому, крім Піркса, цю картину бачив лише водій. Піркс, відверто кажучи, не знав, що зробити. «Це якийсь транспортер, — думав він. — Куди спрямована його передня частина? На південь? Схоже на те, що він з групи Будівництва, — але хто ж це його так «опрацював», Сетавр? Тоді чого ж я, немов кретин, стою тут, на видноті — треба сховатися. А де це всі інші? Ті й мої?»