— Єсть! — крикнув радист. Він перемкнув апарат транспортера на внутрішню мережу, і в шоломах стало чути одержувані сигнали.
— Аксимо-портативний відвал. Оторбельована лава — реверсивне повторювання зайве — наближення за азимутом — полікристалічна метаморфізація, — зазвучав у Пірксових навушниках виразний, монотонний, позбавлений будь-якої інтонації голос.
— Це він! — вигукнув Піркс. — Сетавр! Алло, радіо! Пеленгуйте, швидше пеленгуйте! Прошу дати пеленг! Та ну ж, сто чортів! Швидше, поки він в ефірі!
Він так горлав, що оглух від власного крику, посиленого замкненим простором шолома; не дочекавшись, доки радист прийде до тями, він одним стрибком опинився в башті, схопився за подвійну ручку важкого лазера і почав обертати його разом з банею, припавши очима до прицілу.
У навушниках, як і раніше, звучав той самий низький, розмірений і, здавалося, трохи сумний голос:
— Важкодвоокисне віскозальне знебарвлювання та неокорковані сегменти без повторних сідлуватих утворень, — але це безглузде базікання вже починало стихати.
— Що там з пеленгом, чорти забирай?!!
Піркс, не відриваючись від прицілу, почув незрозумілі звуки — це Мак Корк рвонувся вперед, відштовхнув радиста, знялась якась метушня — і раптом у навушниках пролунав спокійний голос кібернетика:
— Азимут 39,9… 40,0 — 40,1 -40,2.
«Він пересувається!» — зрозумів Піркс. Башту треба було обертати, маніпулюючи ручками; він крутив їх з такою силою, що мало не вивихнув собі плеча. Цифри рухалися повільно. Червона лінія перейшла позначку «сорок».
Раптом голос Сетавра перейшов у протяглий писк і замовк. Тієї ж хвилини Піркс натиснув на спусковий гачок, і в п’ятистах метрах нижче, на самій межі світла й тіні, скеля вибухнула бризками, яскравішими за сонце.
У товстих рукавицях було дуже важко тримати ручку нерухомо. Полум’я, більше від сонячного, прохопило темряву на дні улоговини, зупинилося за кілька десятків метрів від кістяка, що загасав, і, бризкаючи розпеченими скалками, стріляючи снопами жарин, урізалося по лінії далі. У навушниках щось буркотіло, але Піркс, не звертаючи уваги, різав геть усе цією лінією найтоншого, найстрашнішого вогню, доки вона, попавши в масивну скелю, не розбилася на тисячі відосередкових рикошетів. Перед очима в нього росли й танцювали червоні кола, та він углядів крізь їхній танець менше за вістря голки сліпучо-блакитне око, що розплющилося на самому дні темряви, десь збоку, не там, куди він стріляв, — і перш ніж Піркс устиг натиснути на ручки лазера, щоб повернути його разом з баштою, скеля просто перед машиною вибухнула рідким сонцем.
— Повний назад! — крикнув він, інстинктивно присідаючи і не дивлячись більше в перископ. Та він однаково б уже нічого не побачив, окрім червоних кіл, що повільно пропливали і періодично ставали то чорними, то золотавими.
Двигун заревів, їх жбурнуло так, що Піркс упав на підлогу та й покотився в передню частину кабіни, до ніг кадета й радиста; балони з газом, хоч і ретельно прикріплені, пронизливо задзвеніли. Вони мчали задом наперед, щось жахливо захрустіло під гусеницею, їх розвернуло, кинуло в протилежний бік, одну мить здавалося, що транспортер починає перевертатися — водій, відчайдушно орудуючи газом, гальмами, зчепленням, сяк-так опанував цей дикий слалом, машина протяжно затремтіла й зупинилася.
— Герметичність не порушено? — вигукнув Піркс, підводячися з підлоги («Щастя, що вона вкрита гумою», — майнуло в голові).
— Ні!
— Так, це було досить близько, — сказав він зовсім уже іншим голосом, випростуючи хребет. І не без жалю додав тихіше: — Лише дві сотих лівіше, і я б його дістав…
Мак Корк повернувся на своє місце.
— Дякую, докторе, — сказав Піркс, сидячи вже біля перископа. — Алло, водію, спускайтесь униз тією самою дорогою, якою підіймалися. Там є такі маленькі скельки, щось на зразок арки, — ось вони, ось! — прошу в’їхати в тінь під ними й зупинитися…
Транспортер повільно, з перебільшеною, здавалося, обережністю, вліз між напівзасипані піском скелі і завмер у тіні їх, одразу ставши невидимим.
— Чудово! — майже весело сказав Піркс. — Тепер мені потрібні двоє людей, що підуть зі мною в маленьку розвідку…