Мак Корк устав одночасно з кадетом.
— Гаразд. Увага, — звернувся Піркс до решти, — ви залишитесь тут. І не виходьте з тіні, навіть якщо Сетавр буде йти просто на вас, сидіть тихо. Ну, хіба що він полізе на транспортер, тоді доведеться оборонятись, у вас є лазер, — та це, просто скажемо, малоймовірно… Ви, — звернувся він до водія, — допоможете цьому молодикові вивантажити балони з газом, а ви, — повернувся Піркс до радиста, — будете викликати Місяць, Космодром, Будівництво, патрулі і першому, хто відгукнеться, скажете, що він знищив один транспортер, здається, Будівництва, що троє людей з нашого екіпажу пішли полювати на нього. Так, щоб ніхто туди не ліз із лазерами, не стріляв наосліп і таке інше. А тепер ходімо.
Оскільки кожен з них міг нести тільки один балон, вони захопили чотири. Піркс повів товаришів не на вершину «черепа», а трохи далі, туди, де видніла неглибока ущелина. Піднялись її дном аж до кінця, склали балони під великим каменем, і Піркс запропонував водієві повернутися. Сам він, висунувшися з-за каменя, розглядав улоговину в бінокль; Мак Корк і кадет сиділи навпочіпки поруч з ним.
Минуло кілька хвилин, перш ніж Піркс порушив мовчання:
— Я не бачу його. Докторе, те, що він казав, мало якийсь сенс?
— Навряд. Безглузді словосполуки — щось на зразок шизофренії.
— Цей кістяк уже гасне, — сказав Піркс.
— Навіщо ви стріляли? — запитав Мак Корк. — Там могли бути люди.
— Нікого не було.
Піркс повертав бінокль повільно, міліметр по міліметру, вивчаючи кожний горбочок освітленого сонцем простору,
— Вони просто не встигли вискочити.
— Звідки ви це можете знати?
— Сетавр перерізав машину навпіл. Це навіть зараз видно. Вони майже наштовхнулися на нього. Він стріляв з кількох десятків метрів. А крім того, обидва люки зачинено. Ні, — додав Піркс за кілька секунд, — на сонці його нема. Але втекти він навряд чи встиг… Спробуймо його виманити.
Нахилившись, він підняв важкий балон, видерся з ним на камінь і поліз, штовхаючи його поперед себе:
— Ось і починаються пригоди з індійцями, про які я мріяв ціле життя…
Балон повис над кручею; Піркс, розіславшись на камені, тримав його за вентилі:
— Коли побачите блакитний спалах, стріляйте відразу — в оте його лазерне око…
Він щосили штовхнув балон, який спочатку повільно, а потім дедалі швидше покотився схилом. Усі троє приготувалися до пострілу, балон пересунувся вже на двісті метрів, але тут круча стала не така стрімка, і його рух уповільнився. Разів зо два здавалося, що дорогу балонові перешкодять виступи на камінні, але він перекочувався через них і зовсім уже маленькою темною плямою наближався до дна улоговини.
— Жодного ефекту, — розчаровано промовив Піркс. — Або він розумніший, ніж я гадав, або не зважає на такі речі, або…
Він не встиг закінчити фрази. На схилі під ними щось сліпучо блиснуло. Полум’я майже вмить перетворилося на важку брудно-жовту хмарину, центр якої ще палав зловісним вогнем, а краї розпливалися, чіпляючись за високе каміння.
— Хлор… — сказав Піркс. — Чому ви не стріляли? Нічого не було видно?
— Нічого, — в один голос відповіли кадет і Мак Корк.
— От пройдисвіт, сховався за якимсь каменем… а може, стріляє з флангу; тепер я вже маю сумнів, що з цього щось вийде, але спробуймо ще раз…
Він підняв другий балон і послав його слідом за першим. Той спочатку покотився так само, але десь на півдорозі закрутився й завмер. Піркс не дивився на нього — усю його увагу поглинув трикутний клапоть темряви, де причаївся Сетавр. Секунди тяглися повільно. Раптом посеред схилу знявся кущ вибуху. Піркс не бачив, звідки стріляв автомат, але помітив траєкторію пострілу, а точніше, ту її частину, яка, проходячи крізь залишки першої газової хмарини, матеріалізувалась у вигляді нитки, що палала, мов сонце. У ту саму мить він зробив приціл уздовж цієї освітленої траєкторії, яка вже згасала, і, піймавши край темряви, натиснув на спуск. Водночас те саме зробив Мак Корк, а за якусь мить і кадет. Три сонячні вістря зорали чорне дно улоговини, і відразу якесь величезне гаряче віко стулилося над ними; камінь, що захищав їх, задрижав, з його ребра викресались міріади стрімливих райдуг, кварц палав і обсипав їхні скафандри й шоломи, негайно застигаючи в вигляді маленьких сльозинок; вони лежали, розплатані, в тіні скелі, а над їхніми головами, ледве доторкнувшись до поверхні каменя, яка в ту ж мить укрилася склистими бульбашками, промчали, мов розпечені до білого жару клинки, другий і третій розряди.