Скажи «сорок»!
Сорок.
Ти дурний, як корок!
Або ще:
Скажи «раскаль»!
Раскаль.
Твій тато маскаль.
Саме так, через «а». Це вам не Шевченко.
А ще можна не підйобувати так, як я люблю (хоча це, в принципі, скажено весело):
А що ти закінчувала? питає мене той самий кучерявий пусіпунчик.
Поки що нічого...
Ой, і я нічого не закінчував! радіє він віднайденій братній душі.
Тобто, я поки що в маґістратурі вчуся...
Хлопчика кудись здуває.
Ну то таке, можна мені хоч пару раз понтанутися вузом, котрий я спочатку так люто ненавиділа. Але надалі вибачте мене, кохані викладачі буду прикидатися самородком із села Верхня Посіпайлівка Дідькокажедобранічівського району. Буде красиво. Одного я вже навчилась красиво: їсти сало без хліба. Так живіт ніколи не болітиме. Сало є катарсис. Навіть якщо я колись і побратаюся із крішнаїтами, в чому, проте, сильно сумніваюся, сало катарсичної дії своєї не втратить. Воно ж бо, попри всю його вульгаризацію й безсовісну спекуляцію його кодами, залишається найповнішим символом колективного несвідомого моєї нації. Соло для сала. Нескінченні помітки на родючих полях. Деметра й Персефона feat СС (свиняче сало).
День після сну про червону фарбу і побачену рибу на скелі.
Третій раз. Має все бути. Йду за обручкою тобі, Скандинавська Квітко, і сім коханок йдуть зо мною. Восьмою за ними моя смерть. Хапне мене тоді, як з обуренням здереш обручку із блідого пальця. Знаю це, та, всупереч знакам, іду за обручкою для тебе. Коханки плачуть і голосять. По черзі приміряю ту обручку на них усіх. Жодній не налізла. Я беру її. Смерть моя тихо всміхається. Несе якісь жовті квіти ще, смішна така. На обручці сліди моїх босих ніг зі сну. Три ступи на мокрому піску. Відводитимуть тебе від серця твого, щоб не помилитись. Видряпую на споді Рибу і прошу Бога свого (в якого ти не віриш), аби зберіг тебе. На своїй обручці просто видряпую імя твоє рунами:
Після сну про мертву чи й умертвлену мною хижу рибу в воді, годинники й порожні пляшки в тому ж мілководому жовтому морі та про те, як я душила й фіґачила по писку білявку, що тебе цілувала. Сну про твою негритянську дружину 89 років із дванадцятьма дітьми і про те, як я запихала твоє лице в поливяну мисочку з соєвим соусом, щоб ти там втопився.
Щось ти мені, паскудо, не відповідаєш на мій довжелезний SMS із детальним викладенням усіх описаних подій. Боже, як страшно виходити надвір. Дивитися надвір. Нутро болить із миті поїдання тіла мертвої рибини. Мені страшно і сизі хмари тому сприяють. 4.44 і вже вечір. Я ховаю голову під мокрим рушником, мене вам не взяти. Я сильна, як сто вистрілів, як ціле військо, як сивий кінь, що копитом бє в коріння. Відкриваю голову, розпрямляю тіло. Біль саме там, звідки має виходити та рура, що тягнеться до тебе. Обручка то не випадково. Якщо скласти докупи обручки твою і мою вийде найкоротша рура, що може бути поміж нами. Вона тоді така коротка, як ти лежиш піді мною або на мені. Бо як ні, то з тої рури срібла стане на обручки вісімдесяти тисячам закоханих. Ти, певно що, спитаєш, чого та рура таки має 2 сантиметри. Ну а що ж, зрештою, у мене чималенькі груди.
Кожна так на десять тисяч доларів, то Кася каже так.
Холєра, я вже третій день сиджу на місці і тупо дивлюся на свої пальці. Нігті, згинчики, блиск, малюнки порів, ледь помітні жилки, ОБРУЧКА. Ну так, кого дурити. Саме на неї я і дивлюся, мать її. Ще трохи, і ковтну її.
(Ейфоричне очікування веде до Великої Сраки)
Hope dies the last. Чи то пак, HOPE IS DEAD. AT LAST. Весело. Так веселитись може, окрім мене, хіба що лиш порцеляновий слоник, подарований Іздриком.
Це слоник одного польського злодія і алкоголіка. Така річ не може не приносити щастя, каже Іздрик. Я вірю йому. Бачу Іздрика 20 хвилин на Львівському вокзалі, він впізнає мене за шизофренічним поєднанням кольорів на шалику і пиздоватим виразом обличчя. Я впізнаю його за піднятою в помаху долонею і крихітним порцеляновим слоником з ніжно-рожевими вушками, надітим на Іздриковий безіменний палець. Слонь порожній ізсередини. Іздрик цілує мене в щоку.
Давай обійматися! Кажу я. Він дає обійматися. Відтак рот мені не затуляється, очі не заплющуються, я щось швидко-швидко повідомляю і видивляюся Іздрикові і з Іздрика. Його очі й рот куди повільніші моїх, більше того, вони відвертаються кудись навіть не в інший бік, а навсібіч, вони втомлені, я їх просто дістала. Іздрик мене не любить. Зітхаю в real time. Порцеляновий слоник скаче поверхнею столу і каже «Дзень добжи!».
Жена ушла, водка кончілась... Іздрик каже, що навіть не знає, де завтра ночуватиме. А ще він встидається дзвонити Аліку (Моху) в Станіслав, бо доведеться йому сказати, що «Амелі» йому не сподобалась. Ні як жінка, ні як режисерська робота. Робота...
В мене знов найоби з телебаченням.
Можеш працювати книжковим консультантом в магазині... потім Кася довго пояснює, що вона не хотіла мене образити. Потім я ображаю Касю тим, що вона хрестоматійний приклад із Маркузе, а вона, навіть не читавши Маркузе, каже, що він гівнюк, і що пише для таких самих гівнюків, як він сам, щоб ті повірили, що вони ЩОСЬ, а вони насправді - нічого. Для мене, коротше, пише.
Добре, то по-твоєму (чи по-вашому?) те, що ти робиш це добре і правильно? Ти ж засмічуєш чужий мозок своїми рекламними слоґанами, не привносячи нічого в культуру. Коли ти писала статті, то, принаймні, навязувала їм хоч якусь корисну інформацію, тим дітям.
Те, що на цій роботі опинилась я, а не хтось інший, уже про щось свідчить. Може, я в рекламному бізнесі нароблю менше біди тим дітям, ніж хтось наробив би на моєму місці? Зрештою, я і ми - (то про подібних до себе) - лише інструменти в цій машині... І, помітивши мій дурнувато-радісний вираз пики пошуковувача, що нарешті знайшов практичне підтвердження купі підручників, присоромлено й доволі злостиво питається:
Що, важко подумати, що ти ґвинтик, інструмент великої машини?! ні, це Кася не про Божу машину. Хоча ні, про божу. Бог із кровю з кока-коли, бог як система, що загружає Касю роботою і контролює її до тих пір, поки вона не вчує себе щасливою. Речі, гроші, покора, РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ. Кася каже, що то реальне життя. І що вона щаслива, бо отримує свою зарплатню, коли треба; і що вона мріє про машину, яхту, будинок, а про що мрію я, незрозуміло; і на біса Богові, щоб таке гівно, як я, до нього наближалась, і що найголовніше це нікого не вбивати* ъ, а те, що завдяки рекламному слоґану «Кока-Коли» діти вивчать ще 2 українських слова вже важливо як засвідчення недаремності її життя.
Ти для мене не авторитет, і, для не-травмування-мене (бо ж не можна нікому лажу робити!), Кася додає:
Як і я для тебе. В мене є єдиний доказ моє власне життя. І я щасливаъъъ «Свідомість, все меш обтяжена автономією, зводиться до функції координування індивіда з цілим. Це координування здійснюється настільки успішно, що індивід відчуває себе скорше щасливим, ніж нещасним. (...) індивід вельми смутно усвідомлює пригнічення, так як зазнає реґульованого обмеження, що трансформує сам зміст поняття «щастя». ( Герберт Маркузе, «Ерос і цивілізація», с.103).
. А ти? риторичне питання, проїжджаєм, - А от у тебе є всі передумови бути нещасною.
Ну так, - погоджуюся я. Я ж не зароблятиму 500 баксів на місяць.
Навіть якщо зароблятимеш десять штук, все одно знайдеш привід, щоб (...) мені вчувається «Щоб вбити себе».
• *«Два чоловіки зайшли до храму помолитися: один був фарисей, а другий митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди грабіжники, неправедні, перелюбці або, як оцей митар. Пощуся двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений». ( Лука 17.18)