А якщо — мені аж морозом сипнуло поза шкіру — вона сама мама крихітної родини, у неї є чоловік із здоровим, мов яблука, рум’янцем на щоках, який щойно закінчив навчання в Інституті економіки та бізнесу, і маленька чотири- або п’ятимісячна донечка? Чомусь мені уявлялося, що називається крихітка Ранвейґ.
Таке також треба було враховувати, я просто змушений був це зробити. Цілком ймовірно, що жінка з немовлям під рожевою ковдрочкою у візочку, яку я перехопив перед крамницею «Риба та дичина», зовсім не була мамою маляті, а нянькою в Помаранчевої дівчинки. Від тієї думки аж шпигнуло болем. Та в такому разі хоч кілька помаранч повернулися до юнки з очима білочки. Світ раптом видався таким тісним, а все навколо набуло сенсу.
Я завжди чудово вмів складати докупи 2 плюс 2, розпізнавати щонайменші ознаки, тобто мав обдарування до того, що називається діагностикою. До того ж, хочу додати, що саме я поставив собі діагноз, коли збагнув, що захворів. Навіть дещо пишаюся цим. Я просто пішов до колеги з фаху і розповів, що мене тривожить, а вже далі до справи взявся він. І тоді…
Отак, Ґеорґу. Тут мені доведеться зробити невеличку перерву в писанні.
Напевно, ти дивуєшся, що я здатний так жваво описувати подію того далекого пообіддя багато років тому. Але я пам’ятаю її як потішну історію, немов кадри німого кіно, і хочу, щоб і ти саме так її теж сприймав. Це зовсім не означає, що я людина легковажна, принаймні у момент написання цього листа. Насправді я почуваю себе немов у глухому куті чи радше в розпачі, щоб бути вже до кінця щирим. І не приховую цього… Але тобі ліпше про це не думати. Я постановив собі, що ти ніколи не побачиш моїх сліз, мені вдасться тримати себе в руках.
Мама ось-ось повернеться з роботи, ми самі вдома. І цієї миті ти, сидячи на підлозі й малюючи щось кольоровими олівцями, не можеш мене розрадити. А може, якраз і можеш… Десь за багато років ти читатимеш листа від того, хто колись був твоїм татом, і, можливо, пошлеш навздогін йому слова розради. Думка про це зігріває мою душу вже тепер.
Час, Ґеорґу… Що таке час?
Я підвів погляд на фотографію зірки Супернова 1987А. Її зробив телескоп Габбла десь приблизно в той самий час, коли мій тато зрозумів, що хворий.
Звичайно, мені шкода його. Але я зовсім не певний, чи справедливо з його боку перекладати свій жаль на мої плечі. Я ж нічим не міг йому зарадити. Він жив у інший час, я змушений жити своїм життям. Якщо всіх затопить хвиля листів від своїх покійних татів чи предків, ми не зможемо порадити собі з власним життям.
Я відчув, як очі набігли слізьми. То не були солодкі сльози — якщо такі бувають на світі. То були скупі гіркі сльози, вони не скочувалися по щоках, а пекли в кутах очей.
Я згадав, як ми не раз ходили з мамою на цвинтар доглядати могилу тата. Останні прочитані рядки спонукали мене до рішення більше цього не робити. У кожному разі я ніколи й ногою не ступлю на цвинтар сам. Ніколи.
Не завжди важко зростати без тата. Та ось, коли тато заговорить до тебе з могили, стає по-справжньому страшно. Було би, мабуть, ліпше, якби він залишив свого сина у спокої. Бо ж і сам натякнув, що повернувся до мене примарою.
У мене спітніли долоні. Та я неодмінно дочитаю татового листа до останнього рядка. Може, й добре, що він послав листа в майбутнє, а можливо, й зле. Ще надто рано судити про це.
Напевно він таки був диваком у свої дев’ятнадцять років тієї осени наприкінці сімдесятих років. Як на мене, тато надто перейнявся отим дівчиськом у фройнерському трамваї з величезним пакунком помаранч у в обіймах. Що такого незвичайного в тому, що дівчата й хлопці кидають поглядом один на одного? Так повелося ще від часів Адама і Єви.
Чому було б не написати просто, що він закохався у неї? Дівчина, мабуть, збагнула це ще задовго до того, як він кинувся рятувати її помаранчі. Та й за стан він її обіймав. Може, тоді, у трамваї, у ньому зринуло неусвідомлене бажання закружляти з нею в помаранчевому вальсі.