Я не чую, що каже священик, та вочевидь він читає проповідь про Діву Марію, Йосипа й маленького Ісусика, бо про кого ж іще. Він промовляє до дітей, і це мені подобається — це їхній день. Я нетерпляче чекаю на закінчення відправи. Нарешті лунають прикінцеві акорди меси, парохіяни підводяться зі своїх місць, а я намагаюся не пропустити, як дівчина виходитиме з церкви. Помаранчева дівчинка проходить повз мою лаву. Ледь змахує головою, і я не певен, помітила вона мене чи ні. Вона сама. Ще гарніша, ніж малювалася в моїх споминах. Немов усе різдвяне сяєво сконцентрувалося в одній жінці!
Ха! Лише мені одному було відомо, що оця юна дама — справжня Помаранчева дівчинка, сповнена звабливої таємничості. Я знав, що вона прийшла з іншої казки, в якій дійство відбувається за іншими правилами, ніж у нашій дійсності. Я знав, що вона шпигує в нашому світі. Але вона одна із нас, стояла н соборі й раділа народженню нашого Спасителя. У цьому не було нічого поганого, навпаки, я вважаю її поведінку виявом великодушності.
Я рушив за нею. Перед церквою люди спинялися й бажали одне одному гарного Різдва, а я прикипів поглядом до магічної срібної шпильки у волоссі Помаранчевої дівчинки. У цілому світі існує лише одна-єдина Помаранчева дівчинка, і саме вона зуміла проникнути в нашу дійсність з іншого виміру. Вона простувала в напрямку Ґренсена, а я плівся за кілька метрів позаду. Засніжило, холодні сніжинки витанцьовували в повітрі. Я помітив сніговицю тільки тому, що вогкі білі клапті лягали на темне волосся Помаранчевої дівчинки. Тепер у неї намокне волосся, подумав я. Шкода, я не мав парасолі або хоч газети, щоб прикрити їй голову.
Це шаленство, я свідомий цього, бо ще не втратив притомності духу. Але то був Святвечір. Навіть якщо часи дива минули, ми таки мали один день, коли все могло трапитися. Усе на світі. Коли ангели спускаються на землю, а вулицями, немовби так і має бути, пурхають зграйками помаранчеві дівчатка.
Я наздогнав її аж перед Верхньою Замковою вулицею, пройшов повз неї, обернувся і весело привітався: «Гарного Різдва!»
Вона була помітно приголомшена або вдала свою розгубленість, хто його знає. Ледь усміхнулася. Нітрохи не схожа на шпигунку з іншого виміру.
Скоріш на дівчинку, за знайомство з якою я віддав би все на світі.
— Гарного Різдва! — відповіла вона.
І знову усміхнулася, уже невимушено. Ми йдемо разом. Вона ніби не має нічого проти мого товариства. Я, звичайно, не певен, але так мені принаймні здалося. Під чорним пальтом вимальовувалися обриси двох помаранч, однаково великих й округлих. Вони мене хвилювали. Змушували паленіти від сорому. Я став надто чутливим до округлих форм.
Я відчував, якщо зараз не заговорю, доведеться покинути свою супутницю, покликавшись на те, що нібито кваплюся. Але ж я нікуди не кваплюся. Опинившись біля першоджерела часу, я став безпорадним, немов потерпілий після катастрофи. Пригадався рядок вірша данського поета Піета Гейна: «Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» Я жив миттю, то була найвища пора жити, бо до того ніколи й не жив. У мені все шаленіло від радості. Я й отямитися не встиг як бовкнув:
— То ти не їдеш до Ґренландії?
Але ж дурницю впоров. Вона примружено глипнула на мене.
— Я не живу в Ґренландії.
Раптом мені зблиснув у голові здогад, що схоже називається міський квартал Осло. Я зніяковів, але твердо вирішив триматися свого.
— Я мав на увазі льодовики Ґренландії, експедицію на санях, запряжених вісьмома собаками, та десять кілограмів помаранч.
Усміхнулася вона чи тільки так здалося?
Щойно тепер до мене дійшло, що вона, ймовірно, не пам’ятає мене з тієї поїздки трамваєм фройнерської лінії. Мене охопило гірке розчарування — я ніби втратив земну твердь під ногами — та водночас прийшла полегкість. Бо ж минуло зо два місяці відтоді, як я вибив у неї з рук торбину з помаранчами; раніше ми ніколи не зустрічалися, та й вся пригода тривала заледве кілька секунд.
Але вона мала запам’ятати мене в кав’ярні на Карла Югана. Чи, може, вона має таку звичку — ходити по кав’ярнях й тримати чужих чоловіків за руку? Думка неприємно шкрябнула. Викликала підозру… Навіть справжня помаранчева дівчинка з іншого виміру не повинна розтринькувати свого шарму та прихильності на кожного стрічного.