Коли мій тато занедужав, він розповів своїй мамі, що пише мені листа, якого я маю прочитати, коли підросту. Минав час, мені вже виповнилося п’ятнадцять, а лист так і не знайшовся.
Новим штрихом до цієї історії стала розмова із сином, яку раптом пригадала бабуся. Тоді тато наполіг, щоб ніхто й ніколи не смів викидати червоного дитячого спортивного автомобіля. Бабусі здавалося, що вона майже дослівно пам’ятає ту розмову в лікарні.
— Нізащо не викидайте спортивного автомобільчика, — сказав тато. — Дуже вас прошу не робити цього. Він багато важив для нас із Ґеорґом в останні місяці. Я хочу, щоб Ґеорґ зберіг його. Розкажи йому коли-небудь про моє побажання. Розкажи, коли він підросте і помудріє, щоб зрозуміти, чому я так прагнув зберегти цю машинку для нього.
Тому-то старий спортивний автомобіль не опинився на смітнику чи блошиному базарі. Навіть Йорґена з цього приводу суворо попередили. Від тієї миті, як він перебрався на Джмелину вулицю, Йорґен твердо знав, що не має права торкатися лише однієї речі — червоного спортивного автомобіля. Він ставився до нього з таким нечуваним респектом, що навіть наполіг купити Міріам нову машинку. Можливо, йому була неприємною думка возити свою доню в машинці, в якій колись, багато років тому, возив мене мій тато. Хоча, можливо, що йому просто хотілося мати для дитини цілком нову сучасну модель. Він завжди йшов у ногу з модою, щоб не сказати — гнався за нею.
Отже, лист і дитячий спортивний автомобіль. Однак бабусі знадобилося одинадцять років, щоб розгадати цей ребус. Щойно тепер їй спало на гадку витягнути з майстерні автомобіля та ретельно його оглянути. І бабуся не помилилася у своїх здогадах. Автомобіль був не просто автомобілем. Він був поштовою скринькою…
Я й сам не знав, вірити тій історії чи ні. Ніколи не можеш бути певним, чи правду кажуть батьки й дідусі з бабусями, надто коли йдеться про «делікатні питання», як це називає моя бабуся.
Для мене ж найбільша загадка в тому, чому ніхто ще тоді, одинадцять років тому, не зумів додуматися, як увімкнути татів старий комп’ютер. Він же на ньому писав мені листа! Звичайно, вони спробували його запустити, але їм забракло фантазії, щоб розгадати пароль. У комп’ютерів того покоління пароль складався з певної кількості літер. Навіть мамі виявилося не під силу його зламати! Неймовірно! Отож комп’ютер просто винесли на горище…
До татового комп’ютера я ще згодом повернуся.
Тепер настав час надати слово татові. Однак я буду перемережувати його розповідь своїми коментарями. А потім напишу ще й післямову. Чуюся зобов’язаним до цього, бо у своєму довгому листі тато ставить мені дуже серйозне запитання. Татові дуже залежало на моїй відповіді.
Прихопивши пляшку коли та стос аркушів, я подався до своєї кімнати. Коли я, про всяк випадок, зачинив за собою зісередини двері, мама запротестувала, хоча й розуміла марність своїх протестів.
Те, що я читатиму листа від людини, якої вже нема серед нас, сповнювало мене таким урочистим хвилюванням, що я навіть думки не міг допустити, аби родичі сновигали мені перед очима. До того ж, лист був від мого тата, який помер одинадцять років тому. Мені були потрібні спокій і тиша.
То було дивне відчуття — тримати в руках важкий рукопис. Немов розгортаєш фотоальбом з новими, ще небаченими світлинами, на яких зображено тата і мене.
За вікном густо сипав сніг. Сніжниця почалася ще як я повертався з музичної школи. Навряд чи сніг лежатиме. Бо ж надворі лише початок листопада.
Я сів на ліжку і почав читати.
Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію… А може, ти навіть уже вигідно улігся на жовтій шкіряній канапі. Якщо ви не замінили її іншою, а цього знати мені не судилося. Зрештою, я залюбки можу уявити собі тебе в зимовому саду в старому кріслі-гойдалці, в якому ти так завжди полюбляв сидіти. А може, ти сидиш на терасі? Я ж не знаю, яка тепер пора року. Хтозна, чи мешкаєте ви ще на Джмелиній вулиці.
Хтозна…
Мені нічогісінько невідомо. Хто тепер прем’єр-міністр Норвегії? Як зветься Генеральний секретар ООН? До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?
Я не раз намагався собі уявити, яким буде світ за кілька років, але жодного разу навіть близько не зміг уявити в ньому тебе. Я тільки знаю, хто ти. Та не знаю, скільки років виповнилося тобі цієї миті, коли ти читаєш мої рядки. Може, дванадцять або чотирнадцять, а мені, твоєму татові, час уже давно перестав бути мірилом віку.