Отже, на поштовій листівці Вероніка намалювала своє обличчя. Про це можна було уже й не запитувати. Мене гризло інше:
— То це не Моґенс сидів у білій тойоті?
Вона засміялася. Наче хотіла змінити тему розмови.
— Невже ти думаєш, що я тебе не бачила тоді на Юнґсторґет? Тож через тебе я там була…
Цього я вже збагнути не міг. Вона, як на мене, говорила загадками.
— Спочатку ми зустрілися у фройнерському трамваї, — вела вона далі. — Згодом я деякий час крутилася містом і з’ясувала, до якої кав’ярні ти зазвичай ходиш. Я ніколи раніше там не бувала, але одного дня, купивши альбом репродукцій іспанського художника Веласкеса, зайшла досередини. Я просто сиділа й гортала альбом. Чекала…
— На мене?
Я знав, що питання безглузде.
— Думаєш, лише ти пошуками займався? — у її голосі вчувалося майже роздратування. — Я також одна з ланок цієї історії. Не просто метелик, якого тобі треба упіймати.
Я побоявся копати глибше, допитуватися далі було поки що небезпечно. Тому запитав тільки:
— А Юнґсторґет?
— Уже казала тобі — не будь дитинячим, Яне Улаве! Я собі міркувала так: де можна надибати Яна Улава? Якщо він насправді хоче мене знайти, то де шукатиме, перед тим двічі зустрівши з величезною торбою помаранч? Хоч я й не зовсім була певна, але найімовірнішим місцем мені видався найбільший фруктовий базар Осло. Я побувала там багато разів, виглядаючи тебе. Та й не лише там. Ходила на Конюшинну вулицю і на Джмелину. Якось навіть зайшла до твоїх батьків. Пошкодувала про свій вчинок, щойно відчинились двері, але було запізно. Мені не довелося пояснювати, хто я така. Зауваж! Твої батьки одразу мене впізнали. Запрошували до хати, але я сказала, що кваплюся. Розповіла їм, що мене взяли до школи малярства в Севільї.
Я не йняв віри.
— Вони мені й словом не обмовились про це.
Вероніка дивилася на мене із загадковою усмішкою на устах. Вона мені трохи нагадувала Мону Лізу. Можливо тому, що в підсвідомості засіла думка про школу малярства, до якої вона записалася.
— Я попросила їх нічого тобі не розповідати про мій прихід, — мовила Вероніка. — Довелось вигадати якесь пояснення, чому ти не маєш знати про це.
Я спантеличено мовчав. Кілька днів тому показував мамі листівку з Іспанії, бо не в змозі був стриматися. Я ж увірвався до кімнати і з порога випалив, що одружуюся. Щойно тепер я збагнув, чому батьки без вагань одразу позичили мені гроші на квиток. Вони навіть не висловили жодного сумніву щодо подорожі до Севільї з погляду здорового глузду — летіти до Іспанії посеред навчального семестру, щоб спробувати віднайти там дівчинку, з якою бачився зо два рази в Осло!
Помаранчева дівчинка тим часом розповідала далі:
— Не легко відшукати конкретну людину у великому місті, навіть випадкова зустріч малоймовірна, як би її не праглося. А інколи саме цього й хочеться. Мене чекала школа малярства, і я не могла пов’язувати себе з кимось перед самим від’їздом. Але коли двоє людей одержимі пошуками одне одного, то немає жодного дива в їхній випадковій зустрічі.
Я змінив тему. Тобто місце дії, так мені здавалося.
— Ти бувала раніше в Катедральному соборі на різдвяній месі? — запитав я.
Вона похитала головою.
— Ніколи. А ти?
Я теж похитав головою.
— Однак того дня я була ще й на церковній відправі о другій годині. Поблукала вулицями й повернулася до Катедри до початку наступної меси. Цього разу ти вже мусив з’явитися. Ось-ось настане Різдво, а мені невдовзі від’їжджати…
Здається, потім запала довга мовчанка. Але мені потрібно було дістатися до суті, тому я запитав:
— То це не Моґенс сидів у тойоті?
— Ні.
— А хто?
Вона на мить завагалася.
— Ніхто.
— Як це — ніхто? — перепитав я.
— Давня моя любов. Ми ходили до одного класу в гімназії.
По-моєму, я усміхнувся.
— Минуле кожного з нас — річ особиста, Яне Улаве! — додала вона. — Питання в іншому — чи судилось нам спільне майбуття?
Отоді я — мабуть, через невпевненість, чи судилося нам з Помаранчевою дівчинкою спільне майбутнє, — бовкнув жахливо пишномовну фразу: «Бути удвох чи не бути — ось в чім питання!»
Гадаю, що і їй мої слова видались недоречним ляпом. Щоб загладити незручність, я завів мову про зовсім інше.
— А помаранчі? — мало не скрикнув я. — Навіщо вони тобі? Навіщо тобі стільки помаранч?
Вероніка щиро розсміялася.
— Ото вже ти собі поламав голову! Саме помаранчами я заманила тебе на Юнґсторґет. Помаранчі наштовхнули тебе на ідею лижної мандрівки льодовиками Ґренландії. Вісім собак в упряжці та десять кілограмів помаранч…