І я теж. Тепер я вже знав, хто така Помаранчева дівчинка. Чому я не здогадався про це раніше, ще задовго до того, як довідався її ім’я — Вероніка…
Я десь дочитав до цього місця, коли в двері знову постукала мама:
— Уже пів на одинадцяту, Ґеорґу! Вечеря на столі. Тобі ще багато читати?
Я відповів, додавши голосові трохи урочистості:
— Люба маленька Помаранчева дівчинко! Я думаю про тебе… Зможеш зачекати ще трохи?
Я не міг бачити маминого обличчя, але відчув, яка дзвінка тиша запала по той бік дверей.
— Інколи в житті треба уміти чекати… — відповіді не було, тож я заспівав: — «Маленьке хлопча…»
За дверима й далі панувала тиша. Та невдовзі я почув, як мама притулилася до одвірка і стиха підхопила:
— «…любить мале дівча…»
Голос їй урвався, вона заплакала. Мама плакала тихо, пошепки.
Я зашепотів їй у відповідь:
— «… до смерку в цьому раю будують країну свою…»
Мама важко зітхнула і, хлипаючи, запитала:
— Він справді… пише про це?
— Писав…
Мама промовчала, але по дверній клямці я помітив, що вона припала до дверей.
— Я скоро прийду, мамо, — зашепотів я у шпарину. — Залишилося ще п’ятнадцять сторінок.
Мама не озвалася. Може, не могла говорити. Я не цілком собі уявляв, до якого душевного стану отих людей, що сиділи в передпокої, спричинився.
Бідолашний Йорґен, думав я. Йому доведеться змиритися з роллю другого плану. Міріам спала. Цієї миті лише мій тато, мама та я вели між собою розмову. Колись давно ми були маленькою родиною, що мешкала на Джмелиній вулиці. У передпокої сидять дідусь з бабусею, які збудували цей дім. Йорґен тут на правах гостя…
Я ретельно обміркував прочитане. Дещо важливе вже з’ясувалося. Тато не мав мене за дурника. Він не вигадував казок про Помаранчеву дівчинку. Може, не все розповів, але все, що розповів, було правдою.
Я силкувався пригадати, чи доводилось мені коли-небудь бачити хоч якусь картину з помаранчевими деревами на стіні передпокою. Жодної не пам’ятав. Я знаю всі картини, які намалювала мама. Здебільшого то були акварелі з бузком та вишнями в нашому садку.
Про це і не лише про це треба поговорити з мамою. А може, самому подивитися на горищі? Я завжди знав, що в дитинстві мама мешкала на Ірисовій вулиці. Одного разу я був у тому жовтому будинку, відносив листа, якого помилково вкинули до нашої поштової скриньки.
Може, я більше довідаюся про картини з помаранчами, читаючи далі татове послання? І ще одне було мені важливо: чи напише тато ще щось про телескоп Габбла?
Його так названо на честь астронома Едвіна Пауела Габбла. Це він довів, що Всесвіт розширюється. Спершу Габбл зробив відкриття, що туманність Андромеди — не просто скупчення пилу та газу в нашій галактиці, а самостійна галактика поза межами Чумацького Шляху. Доведення факту існування багатьох галактик, окрім Чумацького Шляху, здійснило справжню революцію в поглядах на історію Всесвіту.
Однак найважливіше відкриття Габбл зробив 1929 року, ствердивши: що далі якась галактика від Чумацького Шляху, то швидше вона рухається. Це відкриття лягло, по суті, в основу так званої теорії Big Bang, тобто теорії Великого Вибуху. Згідно з цією теорією, яку сьогодні визнають майже всі астрономи світу, Всесвіт утворився після могутнього вибуху 12–14 мільярдів років тому. Дуже давно, неймовірно давно…
Якби всю історію Всесвіту спресувати в одну добу, то Земля постала щойно надвечір. Динозаври з’явились за кілька хвилин до півночі, а людство існувало лише дві останні секунди доби…
Ти не втратив ниті моєї розповіді, Ґеорґу? Відвівши тебе до садочку, я знову сів до комп’ютера. Сьогодні понеділок.
Нині ти трохи капризував. Я поміряв тобі температуру, але гарячки не було. Я оглянув горло, вушка, обмацав лімфатичні вузли, але жодного нездужання не знайшов. Напевно, ти ледь застудився, а може, просто виснажився за вихідні.
Я десь навіть сподівався, що ти занедужав настільки, щоб зостатися зі мною вдома на увесь день. Але ж на мене ще й чекала робота — оце послання тобі.
На вихідні ми знову були в нашому літньому будиночку на Ф’єльстьолені. У суботу раненько мама подалася в далеку прогулянку зі старим дзбаником на молоко, а повернулася з чотирма кілограмами морошки. Ти загнівався, Ґеорґу. Уперся, що також хочеш збирати ягоди в горах, і до вечора сам назбирав з півкілограма вороніки.[11] Звичайно, ми не спускали з тебе ока, сидячи біля хатини. А потім мамі довелося готувати ґаляретку з ягід. Ми ласували нею в неділю. Тобі вона видалася надто квасною, але ти мужньо наминав її, бо ж вона з ягід, які ти зібрав сам.