Для мене наш світ завжди був зачарованим — відмалку, задовго до того, як я почав вишукувати на вулицях Осло Помаранчеву дівчинку. Я й тепер маю відчуття, ніби я бачив таке, чого не побачив ніхто інший. Це важко описати словами, але уяви собі наш світ ще до того, як повелися оті модернові балачки про закони природи, еволюційне вчення, атоми, молекули ДНК, біохімію та нервові клітини, та що там, задовго до того, як Земля почала обертатися навколо Сонця і стала «планетою», порошинкою в безмірі Всесвіту, до того, як горде людське тіло розчленували на серце, легені, нирки, печінку, мозок, кровоносну систему, м’язи, шлунок та кишки. Я мовлю про ті часи, коли людина була людиною, унікальною гордою людиною — не більше і не менше. Тоді й світ був не чим іншим, як іскристою казкою.
Косуля несподівано вихоплюється на узлісся, якусь мить пильно дивиться тобі у вічі й… зникає. Що за душа спонукає тварину до втечі? Що за незбагненна сила прикрашає Землю квітами усіх кольорів веселки і розцяцьковує нічне небо розкішними низанками мерехтливих зір?
Справжнє, неприкрите чуття природи знайдеш у давній народній творчості, наприклад, у казках братів Грімм. Прочитай їх, Ґеорґу! Прочитай ісландські родові саги, міти Стародавньої Греції та Скандинавії, почитай Старий Завіт.
І вдивляйся у довколишній світ, Ґеорґу, милуйся ним, доки твою голову не забили законами фізики та хімії.
Саме цієї миті летять, обвіяні усіма вітрами плато Гарданґервідда, північні олені. На Іль де ля Камарґ, у гирлі річки Рони, гніздяться тисячі рожевих фламінго. Табуни чарівних струнконогих газелей звабно мчать африканськими саванами. Тисячі тисяч королівських пінгвінів теревенять без упину на крижано-студенному узбережжі Антарктики, та вони не мерзнуть, їм там добре. Однак йдеться не лише про кількість. Он самотній задумливий лось виткнувся з ялинового бору в Естланні. Торік його родич заблукав і прибився аж до нас, на Джмелину вулицю. Перестрашений лемінг метається поміж дошками в хліві на Ф’єльстьолені. Неповороткий тюлень важко гепається у воду з острівка неподалік Тьонсберґа.
Тож навіть не кажи, що природа, мовляв, ніяке не диво, а світ — не казка. Хто цього не збагнув, ризикує не встигнути спізнати казки, як їй настане кінець. І тоді зриватиме із себе шори, протиратиме очі від зачудування, хапаючись за останній шанс віддатися цьому диву, з яким ось-ось доведеться попрощатися і покинути навіки.
Хотілось би вірити, ти збагнув, що я намагався до тебе донести, Ґеорґу. Ніхто ще ридаючи не прощався з Евклідовою геометрією чи періодичною системою. Ніхто не зронив і сльози від розлуки з інтернетом чи таблицею множення. Прощаються зі світом, з життям, з казкою. А ще з небагатьма людьми, яких любиш по-справжньому.
У мене не раз виникало бажання народитися ще до винайдення таблиці множення, у кожному разі, до появи сучасної фізики та хімії, ще до того, як ми навчилися розкладати усе по поличках розуму — тобто у ЧИСТОМУ ЗАЧАРОВАНОМУ СВІТІ! Однак склалося по-іншому, і я сиджу перед комп’ютером та пишу тобі листа. Я сам науковець і не заперечую науки, однак з науковим світобаченням у мене поєднується містичний або майже антимістичний світогляд. Я ніколи не дозволю Ньютонові чи Дарвінові розвінчати містерію життя. (Якщо тобі незрозумілі деякі слова, подивися у словнику. У передпокої стоїть сучасний лексикон. Гм, принаймні тепер, на момент писання, він там стоїть, і я не зовсім певен, чи таким уже й сучасним він видасться тобі).
Довірю тобі одну таємницю. Перш ніж зайнятися вивченням медицини, я стояв перед вибором: або стати поетом, тобто оспівувачем чарівного світу, в якому ми живемо (про це я вже казав), або лікарем, який служить життю. Про всяк випадок я вирішив спершу стати лікарем.
Поетом стати вже не встигну. Зате встиг написати тобі оцього листа.
Повертатися з праці до Помаранчевої дівчинки, яка стоїть у своєму саду й малює квітучу вишню — про більше я й мріяти не міг. Якось одного разу, прийшовши додому і побачивши її в садку, я спалахнув такою шаленою пристрастю, що підхопив її на руки і поніс до спальні. А вона заливалася сміхом. Як вона сміялася! Я поклав її на ліжко і звабив. Не соромлюся посвячувати тебе в інтимні моменти нашого щастя удвох. Бо чому маю того соромитися? Кохання червоною ниттю проходить почерез усю цю оповідь.