Я не мав наміру лякати маму розповідями про примар, а тому поквапився її заспокоїти:
— Мова йде про телескоп Габбла — Космічне Око.
Вона усміхнулася типовою материнською усмішкою, простягнула до мене руку, намагаючись погладити мене по голові. Та я зумів вивернутися. Мама ще вважала мене малою дитиною. А може, подумала, що мені не йде з голови шкільний реферат.
— Коли-небудь ми таки довідаємося, що усе це таке, — сказав я.
Того дня мені дозволили прогуляти школу. На думку бабусі, треба лише повідомити вчителя і пояснити йому все, як є. Тобто розповісти, що я одержав листа від тата, який помер одинадцять років тому. У таких ситуаціях треба взяти тайм-аут, додала бабуся.
«У таких ситуаціях…» — подумав я собі. Не думаю, що одержувати листи від своїх покійних батьків така вже й буденна справа.
Обставини змушували бабусю і дідуся повернутись до Тьонсберґа, так і не прочитавши татового послання. Я пообіцяв їм дати рукопис щонайпізніше наступного тижня. Бабуся трохи нахнюпилася, що доведеться чекати так довго. То ж вона знайшла листа і вона наполягла на приїзді до Осло. Однак дідусь нагадав їй слова Йорґена.
Йорґенові того дня треба було від самого ранку бути на роботі — я бачив його лише мигцем, а ми з мамою залишились вдома. Перед обідом я заснув на нашій жовтій канапі, бо ж усю ніч не склепив очей. А коли прокинувся, влаштував невеличкий «переворот» на горищі.
Попросив маму розшукати усі свої картини «севільського» періоду. На щастя, вона їх не повикидала, хоча знову зауважила, що «вони — вчорашній день». Сказала це, переставляючи давній портрет тата, мальований з пам’яті. Ніхто з нас і словом не прокоментував картини, але побачивши татове зображення, я мимоволі здригнувся. Такого іскристого погляду блакитних очей мені ще не доводилось бачити на жодній картині. Подумалось, що до блакитної фарби додано багато кобальту. А ще я подумав, що ці очі бачили таке, чого не бачила жодна людина у світі.
— Але ж тато не є вчорашнім днем, — мої слова прозвучали не запитанням, а радше як ствердження.
Я змусив маму повісити стару картину з помаранчевими деревами в передпокої, де вона висіла раніше. Ми удвох зняли зі стіни теперішню картину, а замість неї повісили «Помаранчеві дерева» — на те саме місце, де вона висіла в ті часи, коли тато сидів за комп’ютером, пишучи мені листа, і змушений був пильнувати кожний свій крок, аби не поруйнувати розкладеної на підлозі іграшкової залізниці. То відбувалося в іншому часовому вимірі, ніж нинішній.
Як на мене, картина з помаранчевими деревами ідеально вписувалася в інтер’єр і милувала око. Йорґенові доведеться змиритись з таким незначним поверненням до минулого. Я так і сказав.
На горищі ми знайшли іграшкову залізницю у великій картонній пачці. І старий комп’ютер. Я переніс його до передпокою, приєднав монітор, увімкнув у мережу і спробував доступитись до текстових програм. То була стала програма dos з редактором Word Perfect. Батько одного хлопця з мого класу ще й понині користується таким музейним експонатом, і я не раз працював з ним.
Однак, щоб відкрити доступ до документів, програма на татовому комп’ютері вимагала введення пароля з дев’яти літер. Власне, цей пароль нікому не вдалось розгадати одинадцять років тому.
Доки я вовтузився з комп’ютером, мама стояла в мене за спиною. Мама розповіла, що вони намарно перепробували все можливе: різні слова та числа, скажімо, дати народжень, автомобільні номери та номери особистих ідентифікаційних кодів.
Я ж мав підозру, що моїм родичам забракло елементарної фантазії, і набрав слово з дев’яти літер: ПОМАРАНЧА. Комп’ютер клікнув і відкрив таблицю зі списком так званих директорій на твердому дискові.
Сказати, що мама була вражена, то не сказати нічого. Вона схопилася за чоло і мало не зомліла.
<Dir> на старих комп’ютерах означає те ж саме, що «папки» — на нових. Папки теж мали назви. Одна з них називалась «Вероніка». Старі комп’ютери не мали «мишки», тому я набрав ім’я і натиснув клавішу «enter». З’явився один-єдиний документ «georg.bre». Я знову натиснув «enter». Гоп! Переді мною висвітився той самий лист, якого я читав минулого вечора: Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно умостився, бо зараз я розповім тобі хвилюючу історію… Я клацнув клавішу «home» і перебіг вертикальною стрілкою увесь текст. Здавалося, минула вічність, хоча насправді заледве десять секунд. Останнє речення в текстовому файлі збігалося з останнім реченням рукопису: Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією.