Якби за історією про Помаранчеву дівчинку було знято фільм, а я сидячи в глибині глядацької зали, дивився той фільм і добре знав, що ніколи не народжуся для життя на цій планеті, бо Ян Улав та Помаранчева дівчинка ніколи не знайдуть одне одного, то захотів би спинити їх окликом, усією душею сподіваючись, що вони не розминуться. Серце, напевно, вискакувало б мені з грудей. Я потерпав би від страху, що хтось з них може виявитися фанатичним атеїстом і не піти на Службу Божу до Катедри. Хтозна, чи не заридав би я гірко, побачивши, як на Плаза де ла Альянза з’являється Помаранчева дівчинка в супроводі данця! А коли б Вероніка та Ян Улав стали врешті закоханою парою, я понад усе на світі боявся би найменшого вияву непорозуміння між ними. Бо, як на мене, звичайна сварка, дуже швидко може розростися до космічних розмірів.
Світе! Я міг би ніколи не з’явитися тут! Не стати свідком Великої Містерії.
Всесвіте! Я міг би ніколи не побачити мерехтливого зоряного неба!
Сонце! Я міг би ніколи не ступити ногою на теплі скелі біля Тьонсберґа. Не зазнати розкішного відчуття, коли пірнаєш зі скелі в море.
Тепер я це розумію. Враз осягнув послідовність усього. Щойно тепер я збагнув душею і тілом, що означає — не бути. У ямці неприємно засмоктало. Мені стає млосно. А ще я серджуся.
Я лютую від усвідомлення, що одного дня мене не стане — я зникну, до того ж, не на тиждень чи два, чи чотири, і навіть не на чотири століття, а навіки.
Я почуваюся жертвою ошуканства, бо спершу кажуть: «Ласкаво просимо, до твоїх послуг увесь світ! Ось тобі твоє брязкальце, ось тобі іграшкова залізниця, а ось школа, до якої підеш восени!» Та вже за мить чується регіт: «Ха-ха-ха! Ми тебе одурили!» І весь світ вихоплюють мені з рук…
Я почуваюся зрадженим. Нема за що ухопитися. Порятунку чекати нізвідкіля.
Я втрачу не лише навколишній світ, я втрачу не лише все і всіх, кого любив. Я втрачу самого себе.
Гоп — і нема мене!
Я лютий, такий лютий, що ось-ось виблюю від люті. Бо заглянув у вічі дияволові. Та я не дозволю йому залишити останнє слово за собою. Я відвертаюся геть від Зла, доки воно не встигло заволодіти мною. Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею. Хтозна, може існує й Вище Добро. Хтозна, може увесь світ обіймає Господь Бог.
Я знаю, що існує Зло, бо чув третю частину Місячної сонати Бетговена. І вірю в існування Добра. Я знаю, що чудова квітка росте поміж двома проваллями, а з цієї квітки невдовзі злетить життєрадісний джміль.
Ха! Ось я й відповів! На щастя, у цій задачі є ще бадьоре allegretto. В антракті між двома трагедіями виступає потішний ляльковий театр, я не хочу пропустити його вистави. Я хочу всю свою снагу вкласти в другу частину! Бо є таке поняття, як жадоба до життя, а оті провалля я все ж омину, ніби їх нема, провалля не для мене. Єдине, що має сенс — життєствердне allegretto.
Мушу визнати, цікаві думки витають у моїй голові. «Квіткою поміж двома проваллями» назвав другу частину Місячної сонати Ференц Ліст. Я раптом збагнув, що вирішив велику дилему з допомогою Ліста та завдяки гнучкості власного розуму.
Я знову спробував повернутися думкою на кілька мільярдів років у минуле. Бо саме там, на порозі Всесвіту, я мушу прийняти рішення: зважитися мені на життя на Землі через кілька сотень мільйонів років чи відмовитися від нього через неприйнятні умови. Але тепер я принаймні знаю, хто стане моїм батьком та матір’ю. Тепер я знаю, як почалася ота історія. Я знаю, кого я любитиму.
Я маю відповідь. І урочисто роблю свій вибір. Я пишу:
Любий татку! Дякую тобі за листа! Для мене він став несподіванкою, втішив і засмутив водночас. Нарешті я визначився і своєї позиції не зміню: я вибрав би життя на Землі, хай навіть на одну «коротку мить». І хай не мучать тебе більше сумніви. Спочивай у мирі, як кажуть. Спасибі за те, що ти таки віднайшов Помаранчеву дівчинку!
Мама готує вечерю. Каже, щось із французької кухні. Йорґен повернеться з хвилини на хвилину зі своєї «суботньої пробіжки», як він це називає, а Міріам спить. Сьогодні 17 листопада, до Різдва залишилося тільки п’ять тижнів.
Ти поставив мені кілька цікавих запитань про телескоп Габбла. Уявляєш, я недавно написав про нього серйозний шкільний реферат!!!
А тепер довірю тобі велику таємницю: я знаю, що мені подарують на Різдво! Йорґен уже натякнув. У кожному разі показав кілька чудових фотографій у часописі, коротко кинувши: «Маю невеличку підозру, що невдовзі у нас з’явиться телескоп!» Неймовірно, але Йорґен читав мій реферат, навіть двічі, хоч він і не є моїм справжнім батьком. Прочитавши, сказав, що пишається мною. Мені здається, він турбується про мене навіть більше, ніж про Міріам, принаймні не менше, а більшого вимагати, чесно кажучи, я й не хочу. Я поважаю його, як поважав би рідного батька.