Ларрі Трамбле
Помаранчевий сад
Премія торговців книгами Квебеку
Літературна премія колегіантів
Літературна премія вчителів від Квебекської Асоціації викладачів французької мови і Національної Асоціації книговидавців
Літературні премії Книжкового салону в Саґне-Лак-Сен-Жан (Премія за роман і Премія читачів)
Премія Міжнародної Асоціації квебекських студій–Швеція–Іспанія
Премія Клубу Нездоланих (Бібліотека Монреаля)
Фіналіст
Премія з літератури Генерал-губернатора Канади
Премія Ринґета Квебекської Академії письменства
Премія П’яти континентів
Передмова
Одна фраза Анре Жіда запала мені в душу ще в юності: «Хорошої літератури не роблять з добрими почуттями». Важко написати п’єсу чи роман без конфлікту, без драми, без розриву. Дуже рано я зацікавився Кафкою, Достоєвським, Селіном — авторами, які не цуралися виводити на передній план страждання людської душі, парадоксальну поведінку людини, залежної від сили своїх бажань. Література — річ зовсім не ґречна. Вона провокує, допитує, звинувачує, зриває маски. Та це не заважає їй ще й розважати. Вона не намагається бути корисною. Саме тому вона часто наводить жах на політиків. Вона відкриває приховане і спонукає підозрювати, що під білим причаїлося чорне, сумніватися в кодексах, створює небезпеку соціальній угоді епохи. У творах я роками зачіпаю питання про наслідки несправедливості, зла, інструменталізацію релігії. З приходом глобалізації ця проблематика стає дедалі гострішою. І завдання письменника неабияк змінилося. У глобальному світі, такому як наш, будь-яка війна, незалежно від місця, стає війною усього людства. Література нагадує нам про нашу відповідальність і досліджує людське насилля.
Коли писав «Помаранчевий сад», то хотів зрозуміти, чому батьки погоджуються принести в жертву своїх дітей заради ідей і цінностей, занадто далеких від мене і моєї культури. А ще — знайти відповіді на питання: Чому дітей навчають ненавидіти? Чому конфлікти на етнічному ґрунті не знаходять вирішення? Я хотів написати історію, схожу на байку, щоб показати оце пекельне замкнуте коло передачі ненависті і розірвати його. Тому для мене було визначальним не називати жодного регіону, жодної країни, щоб читач не ставав на чийсь бік з причин особистих, а радше міг замислитися над походженням етнічних конфліктів і їхніми жахливими наслідками.
Радий, що тепер «Помаранчевий сад» стане доступним українським читачам завдяки «Видавництву Анетти Антоненко» і перекладу Ростислава Нємцева.
Ларрі Трамбле
Амед
Для Жоан
Коли Амед плакав, Азіз плакав теж. Коли Азіз сміявся, Амед сміявся також. Люди казали, кол хотіли покепкувати з них: «А згодом вони одружаться».
Їхню бабусю звали Шагіна. Вона недобачала, і тому весь час їх плутала. Називала їх своїми двома краплинами води в пустелі. Вона казала: «Годі вже триматися за руки, а то здається, що мені двоїться». А ще вона казала: «Одного дня не буде більше краплин, буде вода, і все.» А могла б сказати: «Одного дня буде кров, і все.»
Амед і Азіз знайшли дідуся і бабусю серед руїн їхнього будинку. Бабусі ударом балки розкололо череп. Дідусь лежав у власному ліжку, посічений бомбою, яка прилетіла з того боку гори, за яким щовечора зникало сонце.
Коли впала бомба, була ще ніч. Але Шагіна вже прокинулася. Її тіло знайшли в кухні.
— Що вона робила в тій кухні посеред ночі? — запитав Амед.
— Ми ніколи не дізнаємося. Можливо, потайки готувала пиріг, — відповіла йому мати.
— Чому потайки ? — спитав Азіз
— Може, хотіла зробити сюрприз, —висловила припущення Тамара, при цьому відмахуючись руками, ніби відганяючи муху. Їхня бабуся Шагіна мала звичку говорити сама з собою. Точніше, любила розмовляти з усім, що її оточувало. Хлопці бачили, як вона про щось питала квіти в саду, як перемовлялася зі струмком, що тече поміж їхніх будинків. Вона могла годинами стояти, зігнувшись над водою, щоб пошептатися з ним. Загеду було соромно дивитися на таку поведінку матері. Він дорікав, що вона показує поганий приклад його синам. «Поводишся, наче несповна розуму!» — кричав він на неї. Шагіна схиляла голову і мовчки заплющувала очі.
Якось Амед сказав бабусі:
— В мене в голові звучить якийсь голос. Він говорить сам по собі. Я не можу змусити його замовкнути, він каже якісь дивні речі. Наче в мені сховався хтось інший, хтось більший за мене.
— Розкажи мені, Амеде, розкажи мені про ті дивні речі, які він тобі говорить.