Перш ніж залишити їх, Сулайєд додав: «Бог вибрав вас. Бог вас благословив».
Амед відразу сховався в будинку. Азіз іще довго дивився на хмару куряви, яку здійняв джип.
Відтоді, як хлопці почали очікувати повернення Сулайєда, час почав спливати незвично довго. Хвилини розтягувалися, наче зроблені з тіста. Один із братів піде на війну і висадить в повітря військові бараки чудного міста, як назвав його Сулайєд. Вони говорили про це безупину. На кому зупинить свій вибір батько? Чому один, а не інший? Азіз присягався, що не відпустить брата самого, Амед стверджував те саме. Незважаючи на свій молодий вік, вони були свідомі тої честі, якої удостоїв їх Сулайєд. Вони раптом стали справжніми бійцями.
Щоб згаяти час, вони розважалися, підриваючи себе в помаранчевому саду. Азіз поцупив у батька старого ременя, до якого привісив три невеликі консервні бляшанки, наповнені піском, щоб додати ваги. Вони носили його по черзі, приміряючи на себе роль майбутнього мученика. Помаранчі теж гралися з ними у війну. Вони перетворювалися на ворогів, нескінченні ряди воїнів, готових кидати свої вибухові плоди при найменшому підозрілому шумові. Хлопці скрадалися поміж ними, повзали, здираючи коліна. Коли вони активували детонатор — старий шнурок — під дією вибуху викорчувані дерева злітали до неба тисячами шматків, перш ніж впасти на їхні посічені трупи.
Амед і Азіз намагалися зрозуміти, що станеться, коли настане та фатальна мить.
— Думаєш, нам буде боляче?
— Ні, Амеде.
— Ти певний? А Галім?
— Що Галім?
— Так маленькі шматочки Галіма мали розлетітися повсюди.
— Ага, мабуть.
— Гадаєш, це проблема?
— Яка ще проблема?
— Піднятися туди, нагору.
— Подумай сам, Амеде. Не має значення, що відбувається на землі. Справжній Галім, цілий-цілісінький Галім уже там, нагорі.
— Я теж так вважаю, Азізе.
— Тоді чому ти так усім переймаєшся?
— Просто вчора мені наснився сон. Наш батько вибрав мене. Перш ніж піти, я дав тобі свою жовту вантажівку.
— Яку жовту вантажівку?
— Ту, з мого сну.
— У тебе ніколи не було жовтої вантажівки.
— У моєму сні у мене була така. Я дав її тобі. І пішов разом із поясом.
— А я?
— Що ти?
— Що робив я, коли ти пішов?
— Ти грався вантажівкою.
— Якийсь дурнуватий сон, Амеде.
— Сам ти дурнуватий!
Брати кілька довгих хвилин мовчки дивились один на одного . Кожен намагався вгадати, що думає інший. Азіз побачив, як на очі брата навертаються сльози.
— Азізе, ти чуєш іноді голоси?
— Що ти хочеш сказати?
— Ну, голоси, які говорять у твоїй голові.
— Ні, Амеде.
— Ніколи?
— Ніколи.
Амеда розчарувала відповідь брата.
Спочатку він думав, що всі чують голоси, які звучать у їхніх головах. «Якщо усе так працює...» Та з часом Амед дійшов висновку, що він, може, єдиний у всьому всесвіті, хто має таку здатність. Ніхто довкола не натякав навіть, що щось подібне взагалі може бути. Один-єдиний раз він наважився розказати бабусі Шагіні, але не зміг повторити нічого з тих дивних слів, що їх ті голоси промовляли без будь-якого попередження.
Ті голоси породжували в ньому незвичні звуки, говорили навиворіт різні слова або без кінця повторювали одну й ту ж фразу, яку він щойно сказав, або ж його брат чи мати промовили напередодні. Амеду здавалося, що в ньому поселився якийсь малюсінький Амед, така собі зернина його самого, зроблена з набагато твердішого матеріалу, ніж його власне тіло, і з багатьма ротами, як у придуманого ним Доді. Іноді голоси говорили так, ніби наче знали більше за самого Амеда. Може, вони народилися задовго до нього? Може вони жили де-інде, перш ніж вселитися в нього? Може, коли він спав, вони подорожували і збирали знання, недоступні для нього? Може, вони знали інші мови, окрім його рідної, і, незважаючи на те, що іноді перекручували слова чи повторювали їх без будь-якої причини, вони хотіли повідомити йому щось важливе?