Загед провів багато днів, збираючи те, що залишилося від зруйнованого батьківського будинку. Він прибрав усі рештки, вичистив землю. Позбирав фотографії, одежу і дещо з посуду. Але не взяв нічого з меблів, якими ще можна було б користуватися. Тамара допомагала йому, як могла. Хлопці пропонували й свою допомогу, та батько їх прогнав. Чоловік і дружина працювали мовчки. І те мовчання було болючим і важким. Скільки разів Тамарі хотілося щось сказати, і стільки ж разів вона стримувалася. Вона відчувала, що те ж саме відбувається і з Загедом. Приїхала вантажівка, щоб вивезти те, що залишалося від зруйнованих стін будинку. Зосталася тільки підлога з плямами крові. Загед узяв дружину за руку. Вона не зрозуміла, що він хоче зробити. Бачачи її нервозність, він попросив її сісти. Вона підкорилася. Він сів поряд на осиротілу підлогу, позбавлену власних стін, у зажурі за своїми мешканцями. Тамарі хотілося засміятися. Їй здавалося, що будинок свекра і свекрухи забрав з собою вітер, а тепер їхня, її з чоловіком, черга відірватися від землі, щоб покинути її заради чогось кращого.
Загед сам порушив мовчання: «Піде Амед. Саме він понесе пояс». Тамарине серце завмерло.
— Я знаю, що ти думаєш, — продовжив з болем Загед. — Я знаю, що ти хочеш мені сказати. Я розмірковував, довго міркував. Азіз не піде. Я почуватимуся мерзотником, Тамаро. Я не зміг би більше жити, якби велів Азізу нести пояс. Я не міг би більше звертатися до Бога. Так, Тамаро, я довго міркував про все оце. Я тисячу разів запитував у власного серця і...
— Але ж Азіз, він же... — заговорила було Тамара, та так і не змогла завершити фразу.
— Так, Азіз помре, я це знаю, як і ти. Я переказав тобі все, що довідався від лікаря. І якщо він понесе пояс, — це не буде жертвою. То буде злочином. І він обернеться проти нас. До того ж Азіз у його стані не зможе виконати завдання. Він занадто слабкий. Ні, Тамаро, це не може бути Азіз. Ніхто не посилає на війну хвору дитину. Ніхто не приносить в жертву того, хто вже нею став. Спробуй сказати оце усе своїми словами, Тамаро, і ти прийдеш до того ж висновку, що й я. Піде Амед.
Тамара плакала й заперечливо хитала головою, бо не могла вимовити й слова.
«Як гадаєш, чому Сулайєд приїхав висловити мені свої співчуття в товаристві Камаля? Послухай мене, цей чоловік втратив дружину при народженні свого єдиного сина. І він погодився принести його в жертву».
Загед підвівся. Тамара бачила, як він, згорбившись, зникає в помаранчевому саду. Тамара не здивувалася. Вона знала, що Загед вибере Амеда. Насправді, вона завжди знала. І саме тому оніміла від болю.
Цього вечора, в саду, вона дивилася на місяць, хотіла увібрати його далеке світло. Раптом їй згадалася пісня. Її мати мугикала цю пісеньку їй на вушко, коли присипляла:
Її живіт заполонив холод. Вона подумала, що захворіла. Але холод, який зазвичай опускається, піднявся до її губ, до її язика. І крижані слова сформувалися на її вустах. Вона зрозуміла, що вже надто пізно. Нічим уже не розтопити цих слів і тих думок, що криються за ними. Вона дочекалася, поки ніч огорне будинок, і нечутно піднялася до кімнати хлопців. Вона прислухалась, як вони з присвистом дихають. Вони міцно спали. Підійшовши до ліжка Амеда, вона поклала йому руку на його чоло. Вона відчула, що він прокинувся. Щойно він напіврозплющив очі, вона лагідно взяла його за руку.
«Нічого не кажи, не буди брата, йди за мною».
Вони крадькома вийшли з кімнат, ніби двоє злодюжок. Вона з Амедом повернулася до саду. Обоє сіли на лавку перед трояндами. «Місячну лавку», як таємно любила називати її Тамара. Амед не здавався надто здивованим, що вона розбудила його посеред ночі і вивела з будинку. Його повіки ще обтяжував сон.
— Послухай мене, Амеде. Незабаром батько зайде до вас у кімнату, тихенько, щоб не розбудити твого брата, підійде до тебе й покладе свою долоню на твоє чоло, як зробила я перед цим. І ти, повільно прокидаючись від сну, зрозумієш по його обличчю, що він обрав тебе. Або ж він візьме тебе за руку, приведе до помаранчевого саду і всадить під деревом, щоб поговорити з тобою. Я насправді не знаю, як батько повідомить, та ти збагнеш іще до того, як він відкриє рота. Розумієш, що це означає? Що ти не повернешся з гори. Я не дуже знаю, що там нарозказував Сулайєд тобі й твоєму братові, але здогадуюся. Твій батько сказав, що то чоловік, що бачить майбутнє. Важлива людина, яка захищає нас від наших ворогів. Всі поважають його, ніхто не зважиться не підкоритися йому. Твій батько боїться його. Я ж, щойно зустрівши його, побачила, наскільки він пихатий і нахабний. Твоєму батькові не слід було дозволяти йому переступати поріг нашого дому. Хто дав йому право приходити до людей і відбирати їхніх дітей? Я не дурна. Я знаю, що йде війна, потрібно приносити жертви. І я знаю що ви обидва, ти і твій брат, сміливці. Ви сказали батькові, що для вас буде честю й святим обов’язком понести той пояс. Він передав мені ваші слова. Ви готові йти слідами Галіма й багатьох інших. Він вражений. Він пишається вашою рішучістю. Бог дав нам двох найкращих синів у світі, але я, Амеде, не найкраща у світі мати. Пам’ятаєш мою кузину Гажмі? Ти нічого не пам’ятаєш, авжеж? Вона хворіла. У Азіза та сама хвороба. Його кістки поволі зникають. Неначе тануть у його тілі. Твій брат помре, Амеде.