Выбрать главу

— А якби Азіз не хворів, ти кого вибрав би тоді? — запитав Амед з таким апломбом, що батько здивувався .

Деякий час Загед не знав, що відповісти сину, який уже жалкував, що задав таке питання. Амед добре знав, що його брат не просто хворий, а ніколи не зможе одужати. Тамара не залишила жодного сумніву щодо того, наскільки важкою була хвороба. Азіз помре. Як і сам він, якщо не поміняється місцем із братом.

— Я попросив би помаранчі зробити вибір за мене.

— Помаранчі?

— Ось що я зробив би: дав би вам по помаранчу, одного твоєму братові й одного тобі. І той, хто назбирав би більше зерняток помаранча, і пішов би.

Амед посміхнувся. Загед підвівся. Те, як він тримав у руках пояс з вибухівкою, надавало тому предмету додаткової величі. Амед зауважив, що пояс ніскільки не схожий на той, що вони з братом робили для гри. Амед підійшов і обережно доторкнувся до нього.

— Хочеш узяти його?

— А це небезпечно? — запитав Амед, відступаючи на крок.

— Ні, він поки ще не приєднаний до детонатора. Ну, до тієї штуки, яка дозволить тобі... зрештою, ти знаєш, що я хочу сказати.

Амед добре знав, що таке детонатор. Батько віддав йому пояс.

— Сулайєд дав зрозуміти, що ти маєш полюбити пояс. Що ти повинен сприймати його як частину себе. Ти можеш носити його, коли захочеш. Тобі потрібно звикнути до його ваги, до його присутності. Але ніколи не винось його звідси. Ти чув? І ніколи не приводь сюди свого брата, інакше все ускладниться.

— Обіцяю.

— Ти не боїшся?

— Ні, — збрехав Амед, — аніскілечки.

— Ти сміливий. Я пишаюся тобою. Ми всі пишаємося тобою.

Запала довга тиша, під час якої батько не наважувався глянути на сина.

«Тримай, ось ключ від замка. Відтепер ти можеш приходити сюди, коли захочеш».

Загед схилився над Амедом і поцілував його в лоба. А потім вийшов. Коли він відчинив двері, денне світло увірвалося до повітки і осліпило Амеда. Коли ж двері зачинилися, він занурився в найчорнішу чорноту, з поясом у руках. Він ледь наважувався дихати. Раптом йому здалося, що в повітрі виникло обличчя, яке поволі пливло.

«Дідусю, це ти?»

Амед був впевнений, що впізнав обличчя дідуся Муніра. Він добре знав, що той мертвий і похований в помаранчевому саду, але видіння було таким сильним, що він знову покликав.

«Дідусю, скажи, це ти?»

Його очі звикли до темряви. Амед уже розрізняв стіни повітки й складений на полицях реманент. Сонячний промінь, що проникав через отвір під дахом, змушував зблискувати коси, секатори, краї лопат і зубчики пил. Амед огледівся. Видіння зникло. Він глибоко вдихнув і одягнув на талію пояс. Його м’язи напружилися. Він зробив кілька невпевнених кроків.

«Тепер я справжній солдат».

Сидячи в садових заростях, Азіз бачив, як із повітки вийшов батько, без Амеда, і повернувся до роботи в помаранчевому саду. Його не здивував батьків вибір. Він очікував, що вийде й Амед, але дарма. Через деякий час він вирішив зайти до нього в повітку. Азіз поволі прочинив великі двері.

«Амеде, що ти робиш?»

Оскільки брат не відповів, він ступив крок до середини.

— Я знаю, що ти там. Відповідай.

— Не заходь.

— Чому?

— Залиш мене самого.

Азіз пройшов далі і помітив силует брата у брудних сутінках повітки.

— Що ти там робиш?

— Не підходь.

— Чому?

— Небезпечно.

Азіз зупинився. Він чув, як важко дихає брат.

— Та що там у тебе?

— Я не можу поворухнутися.

— Ти захворів?

— Вийди звідси.

— Чому?

— На мені пояс, і якщо я поворухнуся...

— Ти говориш казна-що!

— Все злетить у повітря. Вийди зараз же!

— Я зараз приведу батька, — мовив перелякано Азіз.

— Ти повірив мені? Ну ти й дурень, — зареготав Амед і кинувся до брата, та так швидко, що той упав на землю. — Ти справді довбня, у пояса немає детонатора!

Азіз ухопив брата за ноги і повалив його теж. Обидва билися не на жарт.

— Я вб’ю тебе!

— А я тебе!

— Віддай пояс, іти повинен я.

— Батько вибрав мене, піду я.

— Я хочу його приміряти, знімай!

— Нізащо!

Азіз ударив брата в обличчя. Амед підвівся, ошелешений. Він ухопився за довгу полицю, що йшла біля стіни.

— Якщо наблизишся — розірву на шматки.

— Спробуй!

— Я серйозно, Азізе.

Захекані брати дивилися одне на одного, не рухаючись. Вони більше не були дітьми. Щось змінилося, немов би сутінки додавали їхнім юним тілам більше масивності й жорсткості, притаманної лише тілам дорослих.

«Я боюся помирати, Азізе».