Вони бачили, як батьки поїхали до села. Батько позичив у сусіда вантажівку. Він поїхав купувати пестициди. Тамара напросилася його супроводжувати. Вона любила бувати в селі, відволікатися від щоденної рутини, випадково зустрічатися з іншими жінками, роблячи закупи. Вона привозила хлопцям солодощі і, — якщо випадала нагода, бо вони були дорогими і їх було важко знайти, — ілюстровані журнали з коміксами.
Щойно вантажівка зникла на дорозі, Азіз ухопив брата за руку й потягнув до повітки.
— Ходімо, не будемо марнувати час! Ключ у тебе?
— Він завжди зі мною.
Азізу не терпілося знову побачити пояс з вибухівкою. Відмикаючи двері, Амед кинув погляд на дорогу, щоб упевнитися, що батько не вирішив повернутися. Щойно двері відчинилися, Азіз поспіхом кинувся вглиб повітки й дістав з-під брезенту полотняний мішок.
— Ходімо в сад!
— Занадто ризиковано.
— Ні ж бо, вони повернуться не раніше, ніж за годину. Ходімо, Амеде, давай!
Амед ішов слідом за братом, хоч і не був надто впевненим. Вони сіли під кроною великого помаранча. Повітря було сповнене його солодкуватим ароматом . У верховітті гуділи бджоли. Азіз, затамувавши подих, дістав із мішечка пояс.
— Важкий.
— Батько сказав, що мені треба звикати до його ваги.
— Дай мені ключ. Нехай буде у мене. Щойно випадатиме можливість, я йтиму до повітки, щоб вправлятися з ним. Слід бути готовим, коли настане час іти.
Амед неохоче віддав брату ключ. Азіз підвівся, щоб приміряти пояс, і ступив кілька непевних кроків.
— Його треба сховати під сорочкою.
— Знаю, не дурний.
— То й сховай!
— Я сам вирішу, коли і що мені робити.
— Добре, не сердься.
— Я не серджусь.
— То чому тоді кричиш, Азізе?
Азіз ішов, петляючи між дерев. Він зупинявся, ховався за стовбур, спостерігав за супротивником, перебігав до іншого стовбура. І завершив гру, коли видерся з горем пополам і натугою на величезний камінь. Колись давно його дідусь Мунір після багатьох невдалих спроб його позбутися, змушений був змиритися з його присутністю поміж своїх фруктових дерев. «Зрештою, може, цей камінь упав із неба.» Загед теж заприсягнувся розбити його молотом, і теж не подужав.
З криком, від якого Амед аж підстрибнув, Азіз підірвав себе, з надією, що помаранчевий сад раз і назавжди звільниться від самотнього і впертого каменя. Розкинутими руки, він уявляв, як дощ із маленьких камінців падає йому на голову, забувши на мить, що, якщо йти за логікою до кінця, його тіло теж стало б частиною тих уламків, що падають із розколотого вибухом неба.
—У мене вийшло!
— Що?
— Хіба не бачиш? Я підірвав його.
— Кого ти підірвав?
— Камінь.
—Нічісінько не бачу.
— То уяви, бовдуре!
— У мене немає ніякої охоти уявляти сьогодні будь-що.
— Що з тобою, Амеде?
— Ти хоч іноді згадуєш нашу тітку Даліму?
— Чому ти раптом заговорив про неї?
— Ти ніколи не відповідаєш на її листи.
— Я не хочу про неї говорити. І ти знаєш чому.
— Це через її чоловіка?
— Він належить до тих, що кидають на нас бомби з того боку гори.
— Можливо, він інакший, не такий, як вони.
— Ні. Батько каже, що всі вони — собаки. Ти ж чув. А ще ти чув Сулайєда.
— Чи не пора вертатися до повітки, як гадаєш?
Щойно брати зачинили за собою важкі двері повітки, як почули гудіння двигуна.
— Батько повернувся, — прошепотів Амед.
— Ні, звук від сусідської вантажівки інакший.
За секунду брязнули автомобільні дверцята. А потім вони почули, як хтось наближається.
«Швидше, Азізе, давай сховаємося там, углибині».
Вони якраз устигли шаснути під брезент, біля реманенту, перш ніж двері поволі зі скрипом відчинилися. Якийсь чоловік зайшов, ступив кілька кроків і зупинився. Хлопці затамували подих.
«Я знаю, що ви тут. Я запримітив вас іще з дороги. Чому ви ховаєтеся? О, відчуваю, зараз будуть палки-стукалки!»
Чоловік схилився над брезентом, який якось дивно горбатився.
— Тут справді величезні щурі. На щастя, неподалік стоїть гарна лопата, яка нудиться, от прямо переді мною. Мені залишається тільки взяти її і відходити нею отих двох неслухняних щурят, яким здається, що вони невидимі, — потішався Сулайєд. — Ну ж бо, вилазьте звідти, мені потрібно поговорити з вами. Покличте свого батька.
— Його тут немає, — сказав Азіз, висуваючи голову з-під брезенту.
— Він з матір’ю поїхав до села, — додав слідом Амед.