Після того, як вони обмінялися одягом, Азіз віддав брату маленького ножа, що колись належав їхньому дідусю Муніру. Він знайшов його серед руїн будинку.
«Зроби поріз на лівій долоні, гляди не помилися».
Амед провів ножем нижче великого пальця.
— Тримай, Амеде, це для тебе.
— Що це?
— Сам бачиш, лист. Ти прочитаєш його після моєї смерті, згода?
— Обіцяю.
— Ні, присягнися.
Амед зронив на листа краплю своєї крові з рани.
— Присягаюсь.
Пальцем він розмазав червону пляму на конверті. Неначе то була печатка, якою він запечатав братового листа, роблячи одночасно їхній обмін незворотним. Азіз віддав Амеду носовика з плямами баранячої крові. Він обмотав його навколо пораненої долоні. Брати зійшли вниз, серця у них калатали. Відтепер Азіз був Амедом, а Амед став Азізом.
Азіз
«Азізе, що не так?»
Мікаелю довелося запитати втретє, перш ніж його студент підводить голову і вичавлює із себе вимучену усмішку.
— Нічого, месьє.
— А от я не певен.
Мікаель вибрав Азіза на роль Соні, семирічного хлопчика. Вибір був нескладний. В Азіза й досі залишилося дитинство в його здивованих очах, і навіть у настороженому погляді. У його голосі чулася незвична для двадцятирічного молодого чоловіка лагідність. Часто Мікаелю доводилося наполягати, щоб той посилав голос, замість того, щоб тримати при собі. У ньому була вразливість, ефемерність і тваринна настороженість, і усе це якнайкраще пасувало до ролі, яка йому призначалася.
Мікаель спеціально написав текст для випускного спектаклю студентів, що завершували чотирирічний курс із акторської майстерності. За кілька місяців вони всі стануть молодими професійними акторами у пошуку кастингів, аби розпочати кар’єру. Згодом Мікаель упізнаватиме декого з них у рекламі пива чи шампуню. Дехто отримає маленькі ролі в телесеріалах. Більшість так і працюватиме офіціантами в ресторанах. А на найщасливіших і найталановитіших одного дня звернуть увагу режисери, щоб запропонувати їм велику роль, якогось молодого хлопця чи гарненької простачки.
У п’єсі Мікаеля Соні потрапив до рук солдата-ворога. Хлопчина став безсилим свідком звірячого вбивства своїх батьків. Солдат відрізав долоні батькові, а потім застрелив його. Після того він зґвалтував його матір, а потім кинув її, мертву, на понівечений труп її чоловіка. Відчуваючи огиду до себе за скоєні злочини, він не наважився позбутися Соні, котрий, коли думав про всі оті сцени, нагадував йому власного сина. П’єса закінчувалася тим, шо солдат вимагав від Соні назвати хоч одну підставу не робити з ним те ж, що він заподіяв його батькам. Соні відповів мовчанням. Інші сцени, в яких навперемінно зображалися обидва ворожі табори, давали можливість показати у п’єсі всю абсурдність війни.
Мікаель розділив клас на три різні групи: батько, мати, дитина; ворожий солдат; серце ворожого солдата. Робота просувалася більш-менш успішно. Студенти були точними, зосередженими. Йшлося не про те, щоб зіграти усю гаму почуттів, на цьому етапі створення спектаклю це було ще зарано. Вони мали навчитися розміщати власне тіло у просторі, управляти поглядом, контролювати власні жести й подавати репліки, згідно ритму й без поспіху. Мікаель передбачав певні труднощі зі сценою насилля, але вона пройшла без надмірної гарячковості. Водночас, увесь клас охопив майже релігійний трепіт, коли ворожий солдат наблизився до хлопця після того, як убив його батьків. Потрібно було бути сліпим, щоб не зрозуміти, що те переживання йде від Азіза, а не від Соні.
— Азізе, що не так?
— Нічого, месьє.
— А от я не впевнений.
— Я не можу грати цю роль.
— Чому?
Не кажучи ні слова, Азіз покинув заняття.
Назавтра Азіз не прийшов на заняття з акторської майстерності. Мікаель дуже непокоївся. За два дні він зателефонував і призначив зустріч у кафе неподалік Школи. Сам він прийшов заздалегідь і нетерпляче очікував, коли прийде його студент. По телефону Азіз видався йому дещо невпевненим. Час призначеної зустрічі вже добрі півгодини як минув, коли за великим вікном кафе він помітив силует молодого чоловіка. Азіз, у червоному шарфі й завеликій для нього шапці, міряв кроками тротуар біля кафе. Мікаель вийшов і зробив йому знак.
— Чому не заходиш?
— Не знаю.
— Хочеш, трішки пройдемося?
— Гаразд.
Вони довго йшли мовчки. Мікаелю було ніяково, і він здогадувався, що Азізу було ще ніяковіше. Падав невеличкий сніг, один із перших цієї зими. Мікаель спостерігав за легкими сніжинками, що кружляли навколо нього. Латинський квартал був радше спокійним, більшість людей ще була зайнята зароблянням грошей в офісах, бутиках і ресторанах. Мікаель любив оці хвилини безлюддя, коли місто відпочивало перед тим, як його заповнять юрби людей, що поспішають дістатися додому.