«Чому хлопчина має померти?»
Азізове питання захопило Мікаеля настільки зненацька, що кілька хвилин він не міг збагнути, про що йдеться.
— Хлопчина?
— Так, хлопчина з вашої п’єси.
— Тому що... тому що це війна, Азізе.
— Ви хочете показати жорстокість війни?
— Так, гадаю, це одне із завдань моєї п’єси.
— Вибачте, месьє, не хочу бути неввічливим, але я не згоден.
— Не згоден із чим?
— Цього недостатньо.
— Чого Азізе, скажи мені.
— Показати це, всі ті жорстокості.
— Ти не хочеш, щоб хлопчина помер у моїй п’єсі. Правда? Але що він може зробити проти отого найманця?
— Це несправедливо.
— Знаю я, але ж війна, вона така.
— Ви не знаєте, про що говорите!
Різкий тон Азіза, такого завжди стриманого, знову занурило їх у мовчання. Студент пришвидшив крок, і Мікаелю доводилося докладати зусиль, щоб устигати за ним. Вони зупинилися на розі однієї з вулиць, щоб дочекатися, коли знову загориться зелене світло. Мікаель перевів подих і, не зважаючи на легкий сніжок, запропонував сісти на лавку в невеличкому парку по той бік вулиці. Азіз нічого не відповів, і Мікаель вирішив, що той згоден. Він звільнив лавку від свіжого снігу, і обидва сіли поруч, руки схрещені на животі. Їхній подих миттєво перетворювався на маленькі білі хмаринки, які швидко розчинялися в повітрі.
Мікаель не наважувався знову повернутися до дискусії. Він почувався вельми незатишно. Чому у нього, як у артиста, немає права говорити про війну?
Обернувшись до Азіза, щоб спитати, чи той не змерз, Мікаель побачив, як по його щоці поволі стікає сльоза, зупиняється, замерзає.
— Віддайте мою роль комусь іншому.
— Але чому, Азізе? Поясни мені, чому?
— Бо це несправедливо, я вже казав вам.
— Ясно, що несправедливо. І глядачі відчуватимуть, як і ти, а саме цього я й прагну. Я бачу, що ти приголомшений. Скажи-но, Азізе, що сталося під час останньої репетиції?
— Мене насправді звати не Азізом.
— Що ти маєш на увазі?
— Амед. Так мене звали раніше.
— Раніше чого?
День хилився до вечора і кілька неонових ліхтарів сором’язливо засвітилися. Відколи вони залишили маленький парк, Азіз на одному диханні оповів Мікаелю про своє дитинство, його слова лягали в ритм із його широким кроком. Вони йшли містом вже деякий час, не надто переймаючись, куди несуть їх ноги. Сніг усе падав і вкривав Азізову оповідь захисним шаром, віддаляючи у часі й просторі, наділяючи відчуттям хисткого сновидіння, ладним щомиті зникнути.
— Що сталося після того, як ви помінялися?
— Я поклявся братові, що дочекаюся його смерті, перш ніж прочитаю листа. Саме це я і робив — чекав. Ми всі це робили, і мої батьки, і я, ми чекали смерті мого брата, онімілі від страждання, немов би чекали дощу чи ранку. За два дні ми мали вітати Сулайєда з поверненням, неначе в тому було хоч щось приємне. Він вийшов із джипа з великим пакунком, загорнутим у газети. Ми всі знали, що то було. Ми посідали у великій кімнаті будинку. Мати приготувала чай, але ніхто до нього навіть не доторкнувся, окрім Сулайєда. Ми чекали, щоб він заговорив, серце стискалося в очікуванні розповіді про те, що сталося по той бік гори. «Ваш дім дав нашому народу мученика, — почав церемоніальним голосом Сулайєд. — Хай благословить його Бог! Амед уже в раю. Він ніколи ще не був таким щасливим. Його щастя безкінечне. Радійте! Я знаю, що вам гірко від утрати сина, але радійте, підведіть голови й пишайтеся. А ти, — сказав Сулайєд, повертаючись до мене, — більше не плач, твій брат із тобою, хіба ти його не відчуваєш? Він ніколи не був так близько до тебе, ніколи настільки близько. Біля гори, перш ніж піти, він знову казав мені, як любить тебе й твоїх батьків. Будьте ж щасливими й благословенними». Сулайєд на мить замовк, допиваючи свій чай. Ми не наважувалися його розпитувати. Мама запропонувала йому ще чаю. Він удав, що не розчув, і повів далі пошепки. «Від отих людей ви ніколи не почуєте про місію Амеда, запевняю. Їм занадто прикро від власної поразки. Амеду вдалося неможливе. Так, кажу вам, він виконав доручення надзвичайно успішно. Бог вів його, Бог направляв його кроки на горі. Бог світив йому вночі, щоб він зміг підібратися до тих бараків, заповнених боєприпасами. Він усе висадив у повітря.» Тут обличчя Сулайєда прорізала широка посмішка. Його зуби виблискували бездоганною білизною на темній латці бороди. Його тіло раптом сповнилося новою енергією. Він здавався більшим, міцнішим, коли підвівся, щоб розгорнути пакунок, який приніс із собою. Він показав батькові свій подарунок: фото в рамці, фото його мертвого сина, його сина-мученика, яке він зробив у повітці. Він простягнув його тріумфально, як трофей. Моя мати кинула на мене благальний погляд. Коли я упізнав себе на тому фото, то вибіг із кімнати. Кілька хвилин потому я почув, як завівся джип Сулайєда. Я висунувся з вікна своєї кімнати, дивився, дивився услід джипу і сподівався ніколи більше не чути того гудіння, яке повільно пливло над помаранчевим садом.