— Лікар нас попереджав. Це кінець, Тамаро.
— Ні, це неможливо!
— Мусимо дати йому спокійно померти. Це нічого не дасть — везти його туди. Йому буде тільки гірше. І нам теж. Послухай, вертаймося додому.
— Загеде, благаю, давай відвеземо його до лікарні.
— Дороги стали небезпечними. Ти ж знаєш, уже деякий час їздити стало ризиковано. І що це змінить, ну що? Для мене Азіз уже...
—Ти безсердечний!
Тамара вже майже ладна була відкрити чоловікові таємницю обміну між братами. Але Загед рушив у напрямку великого міста.
У лікарні, коли він упізнав обличчя батька, який схилився над ним, Амед зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Він ніколи ще не бачив, щоб батько так лагідно усміхався. Загед став зовсім іншою людиною.
Мати розказала йому, що сталося протягом тих днів, коли він залишався без тями. Лікар зробив аналізи, вважаючи його Азізом. Це було очікуваним: він не знайшов жодного сліду раку. Для лікаря, який лікував його брата, це стало справжнім дивом. Він не знаходив ніякого іншого пояснення такому дивному зціленню. Диво, яке ощасливило Загеда й стривожило його дружину.
Після повернення додому Загед розповідав усім, хто лише хотів слухати, що його молитви було почуто: Бог зцілив хворого сина. Батько підходив до хлопця, торкався до нього, неначе хотів упевнитися, що він насправді живий, обіймав його, і все повторював, що принесений у жертву син помер не дарма, Бог віддячив йому, зціливши хворого брата.
Амеду було соромно, він боявся.
Деякий час потому у їхньому регіоні стало спокійніше. Бомбардування майже припинилися. Наближався час збору врожаю, й Загед підрядив із десяток робітників, щоб допомагали працювати в помаранчевому саду. Кошики з помаранчами тіснилися на маленькому складі, робота добігала кінця. І Загед надумав улаштувати велике свято на честь Амеда, свого померлого сина-мученика, й Азіза, іншого свого сина, врятованого Богом. Отак і запрошували людей відсвяткувати цьогорічне завершення збору врожаю.
Прийшло багато людей. Його робітники з сім’ями, сусіди. Загед запросив також Камаля, батька Галіма і, звісно ж, Сулайєда. Тамара прикрасила дім, сусідки прийшли допомогти їй готувати численні страви. Амед отримав нову одежу. У головній кімнаті гірлянду причепили до великого фото сина-мученика. А перед ним запалили свічники. У Амеда не було сил дивитися на нього. Щоразу, коли проходив повз фото, то нахиляв голову. Оте фото було брехнею. Ще ніколи в цьому будинку не було стільки людей. Всі говорили так, наче були щасливими. І оте щастя теж було брехню. Перш, ніж Тамара подала наїдки, Загед наполіг, щоб усіх повести на місце, де був зруйнований батьківський будинок. Сповнений енергії, яку підсилювалась увагою слухачів, він говорив про ту фатальну ніч. Описав оглушливе завивання бомби, жахливий запах, який слідував за нею, руїни, посічені тіла його бідних батьків. Повернувшись у напрямку гори, люди вигукували прокльони ворогам, І саме тоді дві долоні лягли на плечі Амеда. Коли він обернувся, то злякався блискучої усмішки Сулайєда.
«Як твої справи?»
Амед не спромігся відповісти.
«Ти проковтнув язик?»
Слова застрягли у горлі в Амеда.
«Ти Амед чи Азіз? Ніколи не можу пригадати. Той, хто пішов зі мною, як його звали, га?»
Амед знав, що він бреше або грає у якусь гру, запевняючи, що не може пригадати. Ім’я того, хто помер як мученик, тепер відоме всім і кожному. Усі повторили його з десяток разів від початку вечора. І те ім’я було його ім’ям.
Амед повернувся до будинку, не сказавши ні слова Сулайєду. Після вечері Загед підвівся, змусив усіх замовкнути і попросив Камаля звернутися з промовою до присутніх. Той, у свою чергу, підвівся й говорив про жертву, принесену його єдиним сином Галімом. Протягом кількох останніх місяців Камаль сильно постарів. Його голос тремтів, слова випадали з його рота, як стомлені плоди. Він стверджував, що найщасливіший із батьків. Його син у Раю. Потім Загед дав слово Сулайєду. Його висока постать утвердила тишу, сповнену поваги.
«Урожай утішає надію, надія тримається на погляді, який не боїться бачити правду, казав наш великий поет Нагаль».
Цими словами Сулайєд звернувся до людей. Амед ніколи їх не забуде і часто повторюватиме згодом. Вони видалися йому світлими й сліпучими водночас. Як нав’язлива загадка. Він був упевнений, що Сулайєд сказав їх виключно для нього. То була омана. Бо Сулайєдова правда не мала нічого спільного з його власною, та він був надто юним, щоб це розуміти.