«Погляд як птах, йому потрібні крила, щоб підтримувати лет. Інакше він упаде на землю, — продовжив Сулайєд. —Ми ніколи не повинні опускати очі перед ворогом. Ніколи. Наша ненависть і наша хоробрість і є тими крилами, які несуть наш погляд вище гори, вище тої брехні, якою годують себе собаки. Камаль і Загед це зрозуміли. Їхні сини теж зрозуміли».
Потім Сулайєд став перед фото мученика з цього дому, фото, яке показувало Амеду його власний образ, і говорив про сміливість його брата, про красу його жертви. Він говорив довго. Його фрази закручувалися, поверталися до свого початку, знову повторювалися з іще більшою силою. Сулайєд здавався невичерпним. Всі присутні впивалися його словами, боячись поворухнутися. Якоїсь миті Амед зрозумів, що він уже не слухає. Він дивився на губи Сулайєда. Вони відділилися від його бородатого обличчя і харкали у великій кімнаті словами, які вже нічого не значили. Вони стали просто гулом. Сулайєдові слова вибухали у повітрі, як маленькі немічні бомби, що лишали по собі борозни тиші.
Амед підійшов до нього. Він наблизився настільки, що Сулайєд перестав говорити. Він нахилився й узяв Амеда на руки. Він дивився на нього з подивом. Раптом Амеду стало зле. Неначе якась тварина намагалася вирватися з його живота. А ще він побачив дещо у Сулайєдовому роті. У його широко відкритому роті, просто в себе перед очима. Він бачив те дещо, не бачачи його.
«Що, Азізе, що ти побачив у роті Сулайєда?»
Азіз вперше від початку їхньої зустрічі подивився в очі Мікаелю.
— Я не знаю, як вам це пояснити, месьє, у мене не виходить.
— Видіння? У тебе було видіння?
— Можливо. Так, щось схоже на видіння. Але не картинки. Не образи. То було щось схоже на запах...
— Запах, який ти побачив?
— Не знаю, месьє. Але то було щось тривожне, що увійшло в моє серце... Наче якесь передчуття...
— Яке вийшло з його рота?
— Так. Саме так.
— Передчуття чого?
— Сталося дещо жахливе, і це стосувалося мого брата. Й оте дещо знаходилося у роті Сулайєда. Воно було там як спогад чи як відчуття... я... я зрозумів, говорячи з вами, що все те насправді не має жодного сенсу.
— Ні, якраз навпаки, Азізе. Говори далі, прошу. Що сталося потім?
— Я почав тремтіти. Корчі рвали моє тіло. Сулайєд притиснув мене до себе, обхопивши руками. Біль, який я відчував у животі, змінився. Я маю а увазі, що то був уже не біль, а сила, яка мала за будь яку ціну вийти із мене. Я вивільнився з обіймів Сулайєда й кинувся до фото. Одним ударом кулака я розбив скло і розірвав фото навпіл. Обидві половини звисали з рамки. А далі я почав кричати перед усіма батьковими гостями : «На цьому фото я, я, Амед! Ніякого чуда не було, пішов Азіз!» Батько схопив мене за шию одною рукою й жбурнув об стіну. Я знепритомнів. А коли прийшов до тями, то лежав у своєму ліжку. Моя мати стояла, схилившись, обличчям до кімнатного вікна. Я покликав її. Вона обернулася до мене. Я ледве її упізнав. Обличчя набрякло. Навкруг очей видно було великі чорні кола. На носі запеклася кров. Вона сказала мені, хоч їй і було важко говорити, що я більше не міг залишатися в тому домі. Я став нічиїм сином.
— Ти покинув родину?
— Так, я переїхав жити до кузена мого батька у велике місто. Я провів там багато місяців. З мене знущалися. Я збезчестив сім’ю. Я не був гідним тієї їжі, яку мені давали. Мене ледве терпіли. Я хотів побачитися з матір’ю. У мене не було жодної звістки від неї. Батько заборонив їй бачитися зі мною. А одного дня батьків кузен сповістив, що я поїду до Америки. Я не повірив йому. Та це було правдою. Коли приїхав туди, то дізнався, що моя мати за допомогою своєї сестри зробила все, щоб я виїхав із країни. Я прибув на кораблі разом із десятком інших біженців. Я жив у тітки Даліми. Вона втратила дитину, яку носила. Я плакав, коли дізнався. Вона була схожою на мою маму. Я дуже плакав.
Азіз мовчав, розглядаючи чашку кави. Мікаель не наважувався порушити мовчання. Він підвів очі на широке вікно ресторану, в якому вони сховалися після довгого ходіння. Швидко вечоріло. Мікаель побачив вдалині річку, яка відсвічувала в синюватому світлі. Злегка сніжило, кілька сніжинок затрималися і виблискували у світлі вуличного ліхтаря.
— Як ти хочеш, щоб я тебе називав — Азізом чи Амедом?
— Ви й далі можете звати мене Азізом.
— Тобі досі холодно?
— Ні, месьє.
Мікаель попросив рахунок і вони вийшли з ресторану. Тротуари, вулиці, перехожі, дахи автівок на стоянці — все було біле, вкрите чистим снігом. Перш ніж залишити його біля станції метро, Мікаель спитав у Азіза, чи він повернеться на курс.
— А хлопчина у п’єсу? — поцікавився у свою чергу Азіз.