«Чому він погодився зробити цей немислимий учинок? Таке питання ти мав би ставити собі сотні разів. Правда?»
Азіз дивився прямо перед собою. Мікаель почекав хвилю, що той відповість. Азіз здавалося, перебував де-інде.
— Ти не маєш рації, коли звинувачуєш свого брата в убивстві. Як знати, що відбувалося в його серці, коли він дізнався, чого від нього чекають? Йому брехали до останнього. Не знаю, може, його накачали наркотиками...
— Ви не знаєте, про що говорите, месьє.
— Так, маєш рацію, я нічого не знаю. Я наважився написати п’єсу про війну у повному невіданні того, що вона несе, що провокує. Куди я лізу, еге ж?
— Я не хотів вас образити.
— Але тобі вдалося.
— Вибачте, месьє.
— Не вибачайся. Добре, що часом з нами стається щось, що струшує нас, змушує відірватися від рутини.
— Мені подобається ваш текст.
— Дякую, та він залишається незавершеним. Мене не цікавить, подобається тобі текст чи ні. Питання не в цьому.
— Ви сердитеся, месьє.
— Так, серджуся.
Азіз підвівся й поволі рушив до виходу. Мікаель не зробив нічого, щоб його втримати.
Соні
Азіз більше не приходив на репетиції, не відповідав на телефонні дзвінки Мікаеля й своїх товаришів. Це було погано. Він ставив під загрозу своє навчання й ризикував бути виключеним зі Школи. За два дні до прем’єри у Мікаеля не залишалось іншого вибору, як роздати його текст трьом студентам, щоб тим було менше завчати за такий короткий час. У фінальній сцені найманець уже не звертався до Соні, який був фізично відсутнім на сцені, він говорив до публіки. Таким чином, кожен глядач ставав дитиною. Мікаелю таке рішення не подобалося. Воно не дозволяло точно зрозуміти рішення найманця: уб’є він дитину чи залишить живою? Відповідь залишиться невизначеною в душах глядачів. Та Мікаель не знайшов нічого кращого у тому знервованому стані, у якому він перебував.
Відсутність Азіза змінила динаміку в групі. Зміни, внесені у постановку, зробили гру декого більш вразливою. Мікаель намагався, як тільки міг, залишатися спокійним, не показувати власної занепокоєності і невпевненості, і ще більше усіх заохочувати. Він почувався винним. Він погано повівся з Азізом. Правду кажучи, він не мав жодного уявлення, що пережив Азіз на батьківщині, які страждання спустошували його, коли він довідався про останні миті життя брата. Чи розумів він, що від нього вимагали? Відчував увесь жах свого вчинку? Ним маніпулювали до останньої миті? Змушували скоїти немислиме? Ці питання без відповіді робили його текст про війну недоречним, показували все його безсилля. Його страх був величезним. А смуток — іще більшим.
За годину до початку спектаклю, на його велике здивування, нервозність раптово зникла. Можливо, то була підсвідома анестезія, щоб захиститися від страхів, що дедалі зростали? Тож він сів поміж глядачів замість зайняти місце у режисерській кабіні, як передбачалося спочатку. Вистава почалася з невеличким запізненням, усього кілька хвилин, і все йшло добре, як для вечора прем’єри. Проте він ніяк не міг зосередитися на тому, що бачив і що чув. Неначе його власний текст муляв і змушував соромитися. Він силкувався подумки робити нотатки, щоб потім, після прем’єри, поділитися ними з акторами. Він не забував, що йдеться ще й про навчальний процес. Але він не міг зосередитися на ході вистави, його увага розпорошувалась, і він упіймав себе на тому, що думає про Азізового брата. Йому уявлявся маленький дев’ятирічний хлопчик із поясом з вибухівкою, припасованим на животі й схованим під сорочкою. Він спостерігав за ним серед інших дітей, які теж дивилися виставу, не про війну, як тепер, а просто виставу, яка робила їх щасливими. Він чув їхній сміх. Дядько Азіза казав щось про лялькову виставу. Йому хотілося дізнатися, чи той хлопчина, начинений вибухівкою, захопившись рухами ляльок, хоч на мить забув про власну руку на детонаторі. Довідатися врешті-решт, чи трагічна доля Азіза і його брата могла відхилитися від наміченого шляху.
Неначе втікаючи від власного тексту, поки спектакль підходив до свого завершення, Мікаель не слідкував за тим, що діялося на сцені. Лише повна тиша і напружене мовчання акторів примусили його виринути зі свого внутрішнього споглядання. Азіз з’явився на сцені, наче за велінням чарівної палички. Він стояв з боку саду. На ньому було його зимове пальто й червоний шарф, обмотаний довкола шиї. Він щойно увійшов знадвору, на його плечах ще були помітні сліди снігу, що танув. Мікаель відчував занепокоєння публіки довкола. Глядачі явно запитували себе, чи поява цього хлопця була частиною вистави. Його вбрання було цілковитим контрастом із декораціями пустелі. У ході дійства пісок зі сцени прибрали. І тепер підлога була однією суцільною масою світла, яка додавала акторам вимір поетичний чи примарний, залежно від їхньої позиції. Після миттєвого вагання вистава продовжилася, та ніщо вже не було таким, як раніше. Відчуття важливості моменту заповнило простір, обволікаючи акторів і глядачів.