— Ні, ні, нічого такого, — мовив Азіз. — його зробив наш дідусь Мунір. Тільки папір і вітер, як ви сказали.
— І ви подерлися на гору. Правда? Відповідайте!
— Треба було повернутися додому зі змієм, інакше довелося б відповідати на безліч питань батька, — пояснив Амед.
— Так,— підхопив Азіз, наслідуючи батьків голос: «Де ви його загубили? Ви безсердечні. Згубити подарунок дідуся! Де вас носило?»
— Він почув би нашу відповідь, — вів далі Амед. — І ми сказали б правду, ми не можемо брехати батькові.
— Дуже добре, ніколи не можна брехати тому, хто дав вам життя.
— Батько повбивав би нас, — вів далі Азіз, — якби дізнався, що ми були аж тут. Потрібно було повертатися з повітряним змієм. Ми подерлися на гору. Вона не надто висока. І там є така собі подоба дороги, що зміїться між камінням. По ній було легко йти. Ми сміялися. Було захопливо піднятися настільки високо, щоб бачити внизу долину, а десь удалині — зелену пляму помаранчевого саду.
— Сміливець, який наважиться піднятися, одним-єдиним поглядом охопить усе своє життя. А ще — всю свою смерть.
Говорячи це, Сулайєд посміхався. Він запропонував хлопцям сигарети. Вони палили, сидячи всі втрьох на землі, яка, не зважаючи на затінок, розпікалася дедалі сильніше. На шиї Сулайєда виблискував піт.
— Врешті-решт, ваш дід Мунір таки мав рацію. Свого часу він посадив помаранчі з правильного боку гори. Бо по той її бік наших покійників викинули з їхніх могил. А живих убили. Їхні будинки зруйнували, їхні сади знищили. З кожним днем, що минає, наші вороги все глибше вгризаються в землю наших предків. Вони справжні щурі!
Сулайєд глибоко затягнувся сигаретою.
— Так, Амеде, і ти, Азізе, коли ви дісталися вершини, що ви побачили по той бік?
— Інший бік неба, — відповів Азіз. — Я побачив інший бік неба. Воно не мало краю. Ніби мої очі не могли досягнути тієї далини, куди сягало небо. А крізь підняту вітром пилюку я бачив удалині якесь місто, чудне якесь місто.
— То було не місто, — уточнив Амед. — Воно не було схоже на місто. У кожному його кінці стояли вежі, з яких зривались у небо блискавки світла.
— Військові бараки, ось що ви бачили. Ви бачили склади, обнесені колючим дротом. Знаєте, що там усередині? Наша смерть. Вони вже там роками її планують. Та Бог порвав мотузку вашого повітряного змія, і тепер то їхня власна смерть, яку вони там тримають.
Амед з Азізом не зрозуміли останніх слів Сулайєда і питали себе, чи той не з’їхав часом з глузду у них на очах.
— Ви знали, що бачили по той бік гори. Хто ж цього не знає? Ми вже так довго воюємо. Ви ж знали, хіба ні? І саме про це ви й сказали Галіму.
— Ні! Ми не знали!
— Не бреши!
— Мій брат не бреше! — закричав Азіз підводячись. — Він розповів Галіму, що наш повітряний змій залетів на той бік гори.
— Я просто хотів його вразити, тільки й того, — додав Амед зі сльозами в голосі. — Галім був найкращим в окрузі, коли йшлося про запуск повітряного змія. Я не зробив нічого поганого.
— Слухайте мене, ви двоє. Байдуже, знали ви чи ні. І байдуже, що ви насправді розказали Галіму. Це все не має значення. То дитячі забавки. Більше не будемо про це. Хочете знати, що насправді сталося того дня?
Сулайєд підвівся, не чекаючи на їхню відповідь, і широким кроком рушив до гори.
«Ідіть за мною!»
Вони йшли утрьох добрих десять хвилин під палючим сонцем, перш ніж дісталися підніжжя гори.
— Думаю, саме тут ви почали свій підйом на гору, щоб знайти вашого повітряного змія?
— Так, — підтвердив Азіз.
— Он там, — уточнив його брат.
— Я так і думав.
Сулайєд обійняв хлопців.
«Ви не знали, що на кожному кроці ризикували підірватися на міні. Ви ж не знали, еге ж?»
Сулайєд провів рукою по хлопчачих головах.
«Диво: ось що дійсно сталося того дня. Бог розірвав мотузку вашого повітряного змія і Бог направляв ваші кроки на горі.»
Вони мовчки повернулися на дорогу. Азіза нудило від цигарки, яку дав йому Сулайєд.
Коли вони повернулися до джипа, Сулайєд зареготав. Він схопив пляшку з водою, яка валялася біля його ніг. Вона була повною лише наполовину. Він відкрив пляшку й вилив усе собі на голову. Вода текла по його волоссю й бороді й замочила сорочку. Його сміх налякав хлопців. Він повернувся до них, демонструючи широку посмішку. У нього були гарні білі зуби, без жодної вади. Він завів двигуна. Амед не наважився сказати, що теж хоче пити. Він шукав очима, чи ще десь завалялася інша пляшка води. Та іншої не було. Сулайєд їхав назад швидше, ніж сюди. Він сказав, перекрикуючи шум джипа і вітер: «Ви хоч тепер зрозуміли, що вам удалося зробити? Ви знайшли шлях аж до того чудного міста. Ви єдині, кому таке вдалося. Усіх інших, хто намагався це зробити, посікло мінами. За кілька днів один із вас повернеться туди. Ти, Азізе, чи ти, Амеде. Ваш батько вирішить. І той, кого оберуть, нестиме на собі пояс з вибухівкою. Він спуститься аж до того чудного міста, й воно зникне назавжди».