Над дитячим ліжечком звисали брязкальця у формі іграшкових кайданків та поліційних кийків, а неподалік мерехтів нічний світильник.
Хлопчику-немовляті не було, мабуть, і шести місяців. Я взяла в руки малесеньке волаюче створіннячко. Від кожного крику його тільце здригалося так, наче звук, що воно видавало, був для нього завеликим. Я притиснула малятко до грудей, і воно майже відразу замовкло. Так і тримаючи його на руках, я сіла в крісло-гойдалку, рада хоч на якийсь час уникнути гамору й вереску.
Навіть у такій екстремальній обстановці я встигла помітити, як прекрасно пахнув цей малюк. Він пахнув чистотою й невинністю. Коли ж малий розплющив очі, свої великі карі очі, то серце моє тьохнуло.
Він був точнісінькою копією Скотта.
Після цього вже і я не втрималася й заплакала. «У цього малюка більше ніколи не буде батька», — сяйнула гадка.
Молодчаго, Лорін, це твоя «заслуга».
— Віддайте мені його, — гаркнула Брук, несподівано влетівши до кімнати з пляшечкою в руці. Мені здалося, що, коли я передавала малюка матері, він мені посміхнувся. Брук і досі плакала, але видно було, що перший шок минувся.
— Може, мені зателефонувати комусь із ваших знайомих чи родичів? — запропонувала я.
— Я вже поговорила зі своєю мамою, — відказала Брук. — Вона їде сюди.
Уперше за ввесь час вона глянула мені просто в очі. Дивно, але вираз її обличчя був цього разу напрочуд лагідний.
— Ой! — пробурмотіла вона ніяково. — Я вас подряпала. Вибачте…
— Нічого, не переймайтеся, — швидко заспокоїла її я. — І не здумайте виправдовуватися. Це ви, а не я, потребуєте зараз допомоги. Ви та ваші діти.
— Я хочу почути, — сказала раптом Брук після нетривалої паузи.
Я здивовано витріщилася на неї. Риси її обличчя різко окреслилися на тлі світла нічника, а очі були схожі на дві глибокі западини — як у примари.
— Що? — перепитала я.
— Я хочу почути, що сталося з моїм чоловіком. Я ціную ту відвертість, яку ви проявили з самого початку. Якби на вашому місці був чоловік, то він намагався би всіляко берегти мої почуття. Я хочу точно знати, що трапилося, щоб я змогла зжитися з цією думкою. Це потрібно не стільки мені, скільки моїм дітлахам.
— Нам і самим іще достеменно майже нічого не відомо, Брук, — відповіла я. — Ми знайшли його мертвим у Бронксі, у парку Святого Якова. Хтось застрелив його. У тому районі багато наркоманів і наркоторговців.
Обличчя Брук спотворила болісна гримаса, а губи затремтіли. Ліве око почало конвульсивно сіпатися.
— Боже ж мій, Боже! Я так і знала, — нарешті проказала вона й енергійно закивала головою. — Як же — «Робота секретного агента — найшвидший шлях до підвищення по службі, Брук. У разі потреби мене прикриють колеги. Вони завжди підстраховують мене». Як виявилося, не завжди, ти, чортів ідіоте! Боже, який жах, який жах!
Запала тиша, і я відчайдушно ламала голову, придумуючи, що сказати. Здавалося, стіни почали насуватися на мене. Мені раптом закортіло щодуху вискочити звідси геть. У грудях почало тиснути, у животі щось занило, і мені раптом стало важко дихати.
Що зазвичай роблять під час розслідування, коли ще майже нічого не відомо про обставини справи? Здійснюють опитування. Тож я знову витягла записник і приготувалася робити нотатки.
— Коли ви востаннє бачили Скотта? — запитала я, намагаючись увійти в роль детектива.
— Він поїхав учора ввечері, близько восьмої. Сказав, що треба кілька годин попрацювати. Скотт працював, як навіжений. Останнім часом майже не бував удома.
— А він не сказав конкретно — куди їде? Може, перед від'їздом йому хтось зателефонував?
— Зараз достоту й не пригадаю. Ні, не пам’ятаю, щоб йому хтось телефонував.
Раптом Брук знову почала рюмсати.
— О Господи… Бідна його матір та сестра… Вони так любили одне одного… підтримували близькі стосунки… Не знаю, як вони це переживуть… Ні, я не зможу повідомити їм про його смерть. Не зможу… А може, ви це зробите, детективе…
— Лорін. Мене звати Лорін.
— Може, ви зателефонуєте, Лорін? Ну, до матусі Скотта? Зателефонуєте, га?
— Звісно.
— Ви теж із його відділу?
— Ні, — відповіла я. — Я працюю у відділі розслідування вбивств.
— А ви знали мого Скотті? — спитала Брук.
Я зробила коротку паузу, і стало чути, як плямкає малюк, жадібно досмоктуючи вміст пляшечки.
— Ні, не знала, — нарешті відповіла я. — Ми з одного відділка, але нам ніколи не доводилося працювати разом.
— Вибачте за те, як повелася Тейлор, моя донька, — сказала Брук. — Вона трохи відлюдна дитина. Її лякають незнайомці.