Від переляку мені забило дух. ДР означало «детальні роздруківки» всіх розмов, зафіксованих телефонною компанією. Ішлося про вхідні та вихідні дзвінки на телефони Скотта.
Включно з усіма дзвінками Скотта до мене!
За п'ять хвилин, коли ми підіймалися сходами нагору, до загальної кімнати нашого відділка, Майк зупинився, пильно глянув на мене й сказав:
— Лорін, у тебе очі посіріли.
— Що ти верзеш? Вони блакитні! — відказала я.
— Я маю на увазі білки очей, — пояснив Майк. — Ти була на ногах відтоді, як усе це почалося. Тепер же ми маємо змогу перейти в режим очікування. Якісь реальні зачіпки з'являться лише пізно вранці. Звідси до твого помешкання лише десять хвилин їзди. Можеш заскочити додому й подавити вухо години зо дві. Однаково зараз за розкладом моя зміна. От я поки й побуду на стрьомі.
Одна частина моєї свідомості не хотіла полишати Майка та пропускати якісь суттєві деталі, котрі, можливо, стануть відомі невдовзі. Хто його, в біса, знає — що трапиться за годину-дві? Але, поглянувши за сходове вікно позаду мого напарника, я помітила, як світло ліхтарів пливе в мене перед очима. Я й справді була зморена й виснажена.
Людина, котра вигадала фразу, що найнеприємніше в житті — це переїзд до нового помешкання та подружнє розлучення, напевне, й уявлення не мала, що то є таке — бути жінкою, коханця якої вбив її ж таки чоловік.
«Якщо навіть я зараз зомлію та впаду, то це нічого не змінить», — вирішила я.
— Добре, Майку, — погодилась я. — Але зателефонуй мені, як тільки про що-небудь дізнаєшся. Хоч про будь-що.
— Паняй додому, Лорін.
— Згода. Уже паняю. Уважай, що мене тут нема.
Розділ 35
Загнавши свій «міні» в гараж і вже збираючись вийти, я раптом почула якийсь химерний звук у дальньому кутку праворуч. Мабуть, мої нерви були на межі зриву, бо я відразу ж вихопила пістолет і націлила його на якусь фігуру, що сиділа під стіною.
Але швидко збагнула, що то був Пол.
Я ввімкнула світло й тільки після цього сховала свій «ґлок» у кобуру.
Пол хропів у шезлонгу біля ящика з інструментами. Поруч із ним на бетонній долівці стояла пляшка віскі «Джоні Вокер». Спиртного в ній лишилося на один ковток, не більше.
Ага, ще одна цікава деталь: на Полові не було одягу. Тобто, він був зовсім голий.
А ще він був ніякий. Бухий у дрезину. П'яний у дупу, як то кажуть. А може, в сраку.
Придивившись до його змарнілого непритомного обличчя, я второпала, що пережила лише жалюгідну дещицю того, що довелося пережити Полові.
Я залпом випила останній ковток і почала трясти чоловіка, намагаючись його розбудити. Але даремно. Нуль на масу.
Коли я боляче смикнула Пола за вухо, одне його око мляво розплющилося. Я тягла його за вухо та за правицю доти, доки він, нарешті, не зіп'явся на ноги.
Пол щось пробурмотів, але я не розібрала й потягла його в будинок. Ще ніколи я не бачила свого чоловіка таким п'янючим.
Намагаючись спрямувати його до спальні, я ледь не травмувала собі м'язи спини. Нарешті мені все ж таки вдалось укласти Пола на ліжко, після чого я принесла відро для сміття на той випадок, коли його знудить.
Ледь устигла я дістатися до ванної, як увесь стрес, що накопичився в моїй душі за ввесь цей час, вирвався назовні вибухом нестримних ридань.
Що, в біса, з усього цього вийде? Що я собі думала, удаючи з себе дурну під час слідства? Це ж не гра. Скотт Тайєр загинув. Мало що в цій країні може спричинитися до ретельності більшої, ніж та, з якою розслідуватимуть убивство нью-йоркського копа. От дурепа! Невже ти думаєш, що за допомогою жалюгідного блефу зможеш якось викрутитись?
Я пригадала Брук Тайєр. Її відлюдькувату доньку. Двох інших дітлахів. Я відчула себе отруйною змією. Утіленням зла. Мені закортіло піти й здатися. Тієї миті я була готова на що завгодно, аби тільки зняти з себе цей страшний чорний тягар.
Утім, за вбивство покарають не мене.
А Пола.
Що ж мені робити?
Розділ 36
За три хвилини, так і не вирішивши, що ж мені робити, я знепритомніла й упала, миючись під душем.
Я стояла собі, намилювала голову, аж раптом — раз! І ось я вже сиджу на холодній кахляній підлозі, а по моїй спині та ногах стікає вода. Притиснувшись лобом до мокрої стінки, я пригадувала все, що трапилося минулої ночі, і спогади поволі заповнювали мою свідомість, як ванну вода. Який із цих спогадів був найболючішим, важко сказати. Та легкість, із якою я зрадила Пола? Чи мертві очі Скотта, що дивилися на мене з фонтана? Чи спотворене стражданням обличчя його дружини?