Можливо, і досі кохала. Можливо.
— Поле… — знову погукала я.
Зачувши мій голос, Пол повільно обернувся. Мені здалося, що він дивиться на мене так, наче побачив уперше за багато тижнів. На його обличчі з'явився винуватий, майже сумний вираз. Він уже розкрив рота, щоб щось відповісти.
Але цієї миті зателефонував його чортів мобільник.
Мені пригадалося, що то я сама по приколу виставила рингтоном мелодію «Втрачена любов». За іронією долі, ця дурнувата пісенька, під яку ми часто бухали та розважалися, стала, насамкінець, дуже доречною характеристикою нашого подружнього життя.
Із ледь прихованою люттю я визвірилася на мобільник. На повному серйозі мені закортіло вихопити клятий телефон з руки Пола та швиргонути його з вікна за місток — у річку.
Пол зиркнув на номер, і в його очах з'явився вже знайомий мені нещирий вираз.
— Треба поговорити з однією людиною, — сказав він, натискаючи на кнопку.
«Не треба, Поле», — подумала я.
Тим часом наше таксі пірнуло в тунель, і величний мангеттенський краєвид зник з очей.
«Ось вона, — подумала я. — Ось вона — остання крапля.» Він сам зруйнував наші стосунки. А хіба ж ні?
І саме тоді, сидячи в отому таксі, я точно вирахувала той момент, коли можна впевнено сказати: «Усе, кранти. Далі — нікуди».
Це коли навіть увечері не хочеться побути разом.
Розділ 2
Коли ми звертали з автостради до аеропорту, удалині зловісно торохнув грім. Літнє небо вмить посіріло; швидко наближалася негода.
Таксі нарешті підвезло нас до термінала «Континентал», звідки я мала відлітати, а Пол і досі щось теревенив по телефону про акції та балансову вартість. Я й не сподівалася, що він зробить над собою зусилля настільки велике, щоб відірватися від розмови й цьомкнути мене на прощання. Коли мій чоловік розмовляє про справи своїм тихим, «бізнесовим» голосом, то хоч із гармати стріляй — однаково він не зупиниться.
Водій перемкнув радіоприймач з іспанської музики на фінансові новини, і я простягла руку, щоб відчинити дверцята. Я злякалася, що коли негайно не вискочу з таксівки, то дратівливе дзижчання голосу диктора, який огидно-солодкавим тоном закликав грошовитих людей інвестувати, доведе мене до несамовитого крику.
І я кричатиму до крові в горлі.
До втрати свідомості.
Слава Богу, цього не трапилось.
Навіть не глянувши на мене, Пол помахав мені через заднє вікно, і таксі від'їхало.
Я теж хотіла була махнути на прощання, але не стала й покотила свою валізу крізь вхідні двері.
А через кілька хвилин я вже сиділа в барі, чекаючи, поки оголосять мій рейс, і гадала невеселі думки. Відсьорбнувши коктейлю, я витягнула з сумочки квиток.
З гучномовців угорі лунала недолуга естрадна обробка пісні групи «Клеш», яка називалася «Мені піти чи залишитись?» Ні, ну ви тільки погляньте! Упорядник цієї музичної збірки, він що — телепат? От гад! Піддивився мені в душу та знайшов підходящу мелодію мого дитинства.
Добре, що тоді я була розлюченою й заведеною, а то неодмінно відчула б себе старою шкапою та впала б у депресію.
Злегка торкнувшись рота квитком, я взяла й картинно порвала його. Після чого залпом допила коктейль.
А потім витерла сльози скатертиною, що нею було накрито стіл.
Треба приступати до плану «Б».
Ясна річ, у мене будуть неприємності. Великі неприємності, а не якісь там штучки-дрючки.
Проте мені було начхати. Надто часто й надто довго Пол нехтував мною.
І я зробила дзвінок, який досі не наважувалася зробити.
Потім викотила валізу назад, заскочила в перше-ліпше таксі й назвала водієві свою домашню адресу.
Коли ми від'їжджали від аеропорту, на скло впали перші краплини дощу, і в моїй уяві враз постала така картина: у темні води річки поволі та невідворотно занурюється щось велике, масивне — усе глибше та глибше.
Мабуть, уперше за тривалий час я повелася відчайдушно, безтурботно й нерозсудливо.
Розділ З
Коли я ввійшла до свого темного порожнього будинку, уже лило ніби з відра. Скинувши промоклий діловий костюм і вдягнувши стару спортивну куртку та джинси, я відчула незначну полегкість.