Моє серце, вірніше, те, що від нього лишилося, завмерло від страху. Мені кортіло плакати, але це було б з мого боку занадто егоїстично. Після того лиха, якого я завдала останнім часом багатьом людям, клопотатися про себе зараз украй недоречно.
Гостра, як кинджал, паралізуюча тривога охопила мене, коли я згадала про Пола. «Боже милосердний, — стала благати я. — Зроби так, щоб з ним усе було гаразд!» Мабуть, я й справді зазнала сильного потрясіння: вирішила, що Господь Бог приймає особисті прохання та скарги.
Я мовчки лежала на холодній металевій підлозі, а фургон, підскакуючи на вибоїнах, гнав далі.
— Гаразд, нехай буде по-твоєму, — раптом озвався Ордонес і вимкнув радіо. — Я скажу тобі, куди ми їдемо, але після того, як ти просвітиш мене щодо деяких питань. — І він глянув на мене в дзеркало заднього огляду своїми холодними сталево-сірими очима. — Так от: скажи мені, будь ласка, навіщо ви зі своїм напарником убили мого брата й повісили на нього вбивство? Він же не вбивав того копа. Ти це знаєш не гірше за мене. На біса ви це зробили, скажи, прошу?
Я відчула, що в мене з'явилася слабка надія. Ордонес гадав, що я володію якоюсь потрібною йому інформацією. Відомостями про його брата. Отже, мені треба було скористатися цим, щоб спантеличити його, зупинити й таким чином мати шанс на порятунок.
— Нас попередив інформатор, — нарешті вимовила я.
— Інформатор? — перепитав Ордонес. — Дуже зручно працювати, маючи інформаторів. Але кожен сексот має певне ім'я.
— Звісно, що має, але мені воно не відоме, — сказала я. — Попередження прийняв один з колег Скотта. Цей інформатор працює у вашій організації. Я знаю це достеменно. Дай мені змогу, і я виведу тебе на нього.
— Отакої! — вигукнув Ордонес. — Та ти, виявляється, умієш брехати не гірше за Скотта! Йому завжди подобалися хитромудрі штучки на кшталт тебе, ще коли він у школі навчався.
Від здивування я витягнула голову, як журавель, і витріщилась на Ордонеса в дзеркало заднього огляду.
Що я чую?
— А ти знав Скотта? — випалила я.
— Ще б пак! Скотт був моїм друзякою, — з легким сумом відповів Ордонес. — Ще в ті часи, коли ми з Віктором торгували вроздріб легкими наркотиками, нам часто доводилось узгоджувати з братаном Скоттом липові затримання. Ділилися з ним грошима, які нам удавалось утаїти від нашого боса. Він часто попереджав мене про можливі наїзди з боку аж надто беручких копів.
Побачивши ошелешений вираз мого обличчя, Ордонес засміявся.
— Тієї ночі, коли Скотта вбили, ми мали з ним зустрітись. Але він відклав зустріч. Сказав, що йому зателефонувала ота краля з убивчого відділка. Та, що мешкає в Йонкерсі. Ти, часом, з нею не знайома?
Я заплющила очі та скреготнула зубами. Яка ж я була дурепа!
— Так, Скотт був хитрий лис, — вів далі Ордонес. — Та тільки він сильно прорахувався, зустрівшись із тобою тієї ночі, і доля відмовила йому в праві жити далі. Ти ніколи не ставила собі запитання — в яку гру він з тобою грав? Що мав на думці? Ну, звісно, окрім бажання залізти тобі під спідницю. Тому що він ніколи й нічого не робив просто так. Завжди була якась прихована причина, повір мені. Часто — садистично-збочена. Отакий був мій корєш Скотт! Справжній Фредді Крюґер із жетоном полісмена. Більшого збоченця й садиста годі було шукати.
Якийсь час після цієї корисної та разючої оповіді ми їхали мовчки.
— Так ти ще хочеш дізнатися, куди я тебе везу, чи ні? — спитав нарешті Ордонес.
— Так, хочу, — кивнула я.
— Ми летітимемо курсом на схід від міста Провіденс десь приблизно годину. Ти знаєш, де ми після цього опинимось?
— Ні, — похитала я головою.
Ордонес підморгнув мені в дзеркало.
— Ми опинимось над Атлантичним океаном, — відповів він. — Приблизно за сто п'ятдесят миль від берега. Тоді — зверни увагу на цей важливий момент — я зроблю надрізи на твоїх долонях та ступнях.
Моє дихання змінилося судорожними риданнями.
— Не турбуйтеся, панійко. Я їх лише трохи надріжу. Без негайного ризику для життя. — Але потім я знижу швидкість, зменшу висоту — і виштовхну тебе в глибокі сині води Атлантики зі свого «Пайпера». Тепер уторопала? Збагнула, про що йдеться?
Раптом мені забракло повітря. Якби не кайданки, я б заткнула руками вуха, щоб не чути цього страхіття.
— З того моменту ти матимеш тільки два варіанти, — вів далі Ордонес, поки я боролася з першим у житті приступом астми. — Або відразу втопитись, або спробувати вижити. Схоже, ти — людина хоробра й енергійна. Гадаю, у тебе виникне думка, що тобі пощастить урятуватися, що тебе помітять з корабля, який пропливатиме неподалік, або з літака — і підберуть. Але річ у тім, що цього не станеться.