Ордонес знову відсьорбнув із чашки й поправив дзеркало заднього огляду. Потім зміряв мене холодним оком і зловісно підморгнув. У мене мурашки побігли по спині від його погляду.
— Поки ти розмахуватимеш руками та дригатимеш ногами, намагаючись утриматися на поверхні, з надрізів витікатиме кров. І тоді припливуть акули. Не одна, не дві — сотні акул. І тигрова, і блакитна, і акула-молот, і навіть парочка великих білих акул. Вони накинуться на тебе, як бомжі на бутерброд із копченою ковбасою. І от тоді, Лорін, — повір мені — ти помреш найжахливішою смертю, яку тільки можна собі уявити. Одну, посеред безкрайого океану, тебе з'їдять живцем. Якщо тобі кортить дізнатися, за що, то я поясню тобі просто: я дуже любив свого брата. Братерською любов'ю, звісно ж.
Із цими словами Ордонес раптом увімкнув радіо. Мабуть, щоб продемонструвати мені своє цілковите презирство.
«Неймовірно, — подумала я. — Цього не може бути». Проте, судячи з усього, саме так наркоділок і збирався вчинити.
Знову залунала пісня у виконанні Френка Сінатри.
Не помічаючи іронії ситуації, Ордонес відсьорбнув із чашки й поглянув на свій «ролекс».
«Ти — така прекрасна, — підспівував він знаменитому виконавцю, поклацуючи пальцями в такт, — сьогодні вночі».
Розділ 86
Наступні десять-п'ятнадцять хвилин я мовчала, бо мені від страху відібрало дар мови, і я лежала долілиць непорушно, наче небіжчик у труні. А Марк Ордонес тим часом їхав обережно, щоб не привертати уваги, десь зі швидкістю п'ятдесят п'ять миль на годину.
Вряди-годи чуючи гуркіт зустрічних вантажівок, я припустила, що ми їдемо на схід до Род-Айленда по автомагістралі 1-84. Скільки ж часу лишилося до аеропорту? Година? Чи менше?
Мало-помалу я почала виходити з заціпеніння. І раптом згадала про того, хто міг у цій катавасії постраждати найбільше, — про свою дитину.
«Хоч ким ти є, — подумала я, — хлопчиком чи дівчинкою — прости мене. Вибач мені, моє маленьке».
Раптом фургон різко гойднувся праворуч, і мене сильно труснуло.
— Гей! — вигукнув Ордонес, зиркнувши у своє вікно й випрямляючи авто. — Ти що — бухий?! Тримай свій ряд, чуваче!
Ще один скреготливий поштовх — і я перекотилася на живіт. І майже без паузи — гучний удар у бік, і стінка фургона з водійського боку ввігнулась усередину. Господи милосердний? Що відбувається?
Рівномірний гуркіт і шалена вібрація враз наповнили салон фургона. Я здогадалася, що то ми наскочили на хвилясте узбіччя, зроблене спеціально для того, щоб будити сплячих водіїв, котрі з'їжджають з дороги. Цей звук химерним будильником задзвенів у моїй голові, а лоб забахкав по підлозі, вибиваючи барабанний дріб.
— Ах ти ж сучий сину! — заволав Ордонес, тиснучи на газ. Двигун фургона заревів, і двигтіння припинилося — то ми, крутнувшись, вискочили ліворуч, назад на дорогу.
Тепер мене кинуло в протилежний бік — як порожній коробок з-під піци, — і я загатилась об стінку з пасажирського боку авта.
— Гей, та це ж не п'яний! — гукнув за мене Ордонес. — У нього вся пика заюшена кров'ю. Неймовірно! Це твій благовірний!
Після цих слів наркоділок іще сильніше натиснув на акселератор. Мотор завив, і фургон знову завібрував — тепер уже від небезпечно високої швидкості.
— Ґрінґо думає, що він крутий, чи як? Ну що, поштовхаємося? — зневажливо гмикнув Ордонес, не зменшуючи газу.
У мене серце впало, коли я побачила, як він простяг руку й клацнув, застібаючи ремінь безпеки. А в мене ж не було жодного!
— Давай, бовдуре, наздоганяй! Наздоганяй, очкарику засратий! Ось так, правильно. А тепер…
Ордонес щосили натиснув на гальма, і почувся скрегіт металу та вищання коліс.
— …тепер отримай своє, йолопе! — заверещав він.
Спочатку почувся шерхіт — то мене потягнуло по підлозі до сидінь.
А потім задня частина фургона вибухнула з оглушливим тріском! Мені здалося, що мені барабанні перетинки полопаються.
Авто різко сіпнулось уперед, я зробила стійку на голові, а потім — переворот із падінням. Незважаючи на шок, через розбиті задні двері фургона я помітила передок машини мого чоловіка — «тойоти-кемрі». Над передком курився димок із розплющеного радіатора, а за зібганим у гармошку капотом і розбитим склом я побачила Пола. Його обличчя було закривавлене, але очі, слава Богу, блимали. Вчепившись у подушку безпеки, він намагався відіпхнути її від себе.