Отож, майже п'ять років тому Пол скоїв збройне пограбування в готельній кімнаті. Мій розум почав був розбиратися з цією думкою, але швидко оголосив страйк.
Тому що це було просто неможливо собі уявити.
Але ДНК-аналізи не брешуть.
Коли я підвела очі, то побачила, що Бонні уставилася на мене, чекаючи хоч на якийсь коментар.
— І що ж усе це означає? — спитала я, наче не розуміючи, про що йдеться. — Виходить, Ордонес не вбивав Скотта Тайєра?
Бонні подивилась у вікно на людну Мотт-стрит. У її очах був біль.
— Не знаю. Звідки мені знати, Лорін? Може, він просто взяв це покривало в якогось свого приятеля, га? — відповіла вона. — За такий варіант радо вчепився б кожен адвокат. А який галас здійняли б ці шакали з преси, уявляєш?
Я глянула на неонові китайські ієрогліфи у вікні ресторану. Чорний вугор в акваріумі біля нашого столика довбався головою в скло, наче намагаючись мені сказати: Гей, Лорін! Чому б тобі не заверещати й не вискочити з ресторану? І гайда навпростець до психлікарні Бельвю.
Бонні випрямила аркуші об поверхню столу, вклала їх у конверт і запхала в мою сумочку.
— Отже, я вирішила, що не варто сіяти сумнів ані в поліції, ні в дружини Скотта, ні в тебе, Лорін. Особливо в тебе.
Вона кивнула на мою сумочку.
— Саме тому я й віддаю цю роздруківку тобі, моя люба. Ця справа була кошмаром для кожного з нас від самого початку. Це — мій подарунок до твого звільнення. Якщо ти коли-небудь здумаєш серйозно зайнятися цією справою, то координати детектива з округу Колумбія — десь на одному з тих аркушів. А якщо ні, то можеш викинути цей конверт із Бруклінського мосту. Вибирай сама.
Підводячись із-за столу, Бонні смачно чмокнула мене в щоку.
— Одне я добре засвоїла за час роботи в поліції. Роби те, що ти здатен зробити. І не твоя провина в тому, що інколи цього буває недосить. Лорін, ти — моя подруга, я тебе люблю, і тому вирішувати тобі. Побачимось.
Розділ 97
За кілька годин, коли вже стемніло, я опинилася в Беттері-парку на південній околиці Мангеттена.
«Мангеттен — це найбільша у світі товкучка», — полюбляв казати мій татко, коли ми тричі на тиждень вирушали на прогулянку з цього самого парку.
Після виходу на пенсію його звична прогулянкова процедура мала такий вигляд: спочатку він їхав метрополітеном до кінцевої зупинки біля Беттері-парку, а потім ішов у напрямку Бродвею, немов прикидаючи, скільки з тринадцяти бетонних миль Мангеттену він спроможеться подолати до того, як утомиться й повернеться на метро додому. Навіть уже навчаючись у юридичному інституті, я ніколи не пропускала нагоди погуляти з батьком. Послухати його історії про злочини й арешти, що траплялись у тому чи цьому місці. Саме під час однієї з таких прогулянок я й вирішила стати копом, а не правником. Бо мені кортіло бути такою, як мій татко.
І саме тут, на початку однієї з самотніх прогулянок, він помер від серцевого нападу. Наче мій батько просто не міг померти інакше, як на вулицях міста, якому він служив і яке любив.
Притиснувши роздруківку з лабораторії ФБР до іржавих перил набережної, я слухала, як унизу темні хвилі хлюпочуть об бетонний пірс.
Саме в той момент, тату, коли я, здавалося, завершила складати докупи найважчу головоломку, мені підсунули ще один її фрагмент.
Фрагмент із мого нещодавнього життя.
— Що ж мені робити, татку? — прошепотіла я, і сльози покотилися по моїх щоках. — Я не знаю, як мені бути.
Утім, я знала, що маю вибір.
Можна викинути у воду подарунок Бонні й поїхати до Коннектикуту назустріч новому життю, у якому я стану щасливою матір'ю й домогосподаркою.
А можна ляснути себе по щоці, вийти зі стану, що його психоаналітики називають «заперечення дійсності» та нарешті розібратися зі своїм життям і своїм загадковим чоловіком.
Я простягла руку з конвертом над водою.
Так легко — взяти й викинути, еге ж?
Для цього треба тільки розтиснути пальці. І все враз скінчиться.
Я сяду на метро та поїду на північ міста, де чекає мене затишок, коханий чоловік і перспектива нового життя.
З води долетів порив вітру й тріпнув конверт у моїй руці.
«Кинь його, — подумала я. — Кинь, кинь, кинь!»
Але, зрештою, я вп'ялася нігтями в папір і притиснула конверт до грудей.
Не можу. Треба докопатись до істини, хоч би якою огидною вона була. Навіть після всього, що мені довелось пережити, після моєї брехні, замітання слідів і тієї шкоди, що її я завдала своїм друзям, мабуть, якась дещиця детектива й досі залишалася в мені. Можливо, навіть більше, ніж дещиця.